Закладка на пам’ять: МАНДРУЄМО УКРАЇНОЮ

08.07.2016 | Кількість переглядів: 255

«Це група з Красногорівки, яка була у нас два тижні тому. На першій фотографії діти приїхали у Київ. На другій — їдуть. Відчуйте різницю!», – волонтер Олена Лебідь вдивляється в обличчя дітей, яких проводжає додому після кількох днів, проведених ними в Києві. Є фото й з Мукачева, й з Чернівців, маршрут неважливий. Важливо, що повертаються вони щасливими, збагаченими на цілу Україну.

Діти з Красногорівки прибули до столиці

Олена – координатор київського Благодійного Фонду «СВОЇ», створеного при волонтерському центрі для переселенців на вулиці Фролівській у Києві. Як керівник проекту «Це моя країна» з травня 2015 року вона займається організацією інтеграційних поїздок по країні дітей з Донеччини та Луганщини. За цей час ускладнилися маршрути, розширилася географія, з’явився зворотній зв’язок із громадами з зони проведення АТО та звільнених територій.

Власне, БФ «СВОЇ» став, крім іншого, своєрідною шеф-волонтерською кухнею для реалізації подібних ініціатив «з місць» — активісти там мають дуже обмежені ресурси, й не лише фінансові. Наприклад, у листопаді 2015 року завдяки Фонду відбувся проект «Мандруємо Україною», ініційований – увага! – донецьким співтовариством «МОЯ КРАЇНА – УКРАЇНА». Такий маленький культурний Спротив, створений заручниками окупаційного режиму, справжніми громадянами справжнього українського Донбасу, які змогли подарувати чужим дітям щастя відкрити для себе таку кохану й таку недоступну для них самих країну… Тоді ідея відправити до столиці школярів Добропільського району два тижні обговорювалася від Донецька до Києва, через соцмережі шукали контакти, супроводжуючих, гроші, одяг (це теж виявилось проблемою). Насамкінець 18 сільських дітей з малозабезпечених сімей просто з київського потягу потрапили у турботливі руки Олени Лебідь.

Відвідування алеї героїв Небесної сотні

Метро – Майдан Незалежності – Алея Героїв Небесної Сотні – Маріїнський парк – стадіон «Динамо» – «Олімпійський» – парк Шевченка – Софійська площа – Михайлівський собор – Андріївський узвіз – музей «Експериментаріум» – «МакДональдс» – програма дводенного перебування була такою насиченою, що її вистачило б на тиждень. Волонтери водили, показували, розважали, годували, фотографували, пишалися: «Ми бачили в їх очах: вони розуміють, що потрібні своїй країні, як і вона потребує в них».

Жоден з цих дітей раніше не виїжджав за межі Донецької області, а троє навіть ніколи не їздили на потязі. Та ж картина – і в групі вихованців школи-інтернату міста Щастя, що в рамках того ж проекту вирушили до Києва три тижні потому. Теж пройшлися по місцях національної слави, побували в Адміністрації Президента, у Будинку з химерами, Будинку вдови, що плаче, Музеї води… І теж відвезли додому свою частинку України.

Без участі волонтерів знайомство дітей з країною відбулося б ще дуже нескоро, а можливо, й ніколи. В них просто немає більше нікого, хто зміг би його організувати. «У минулому році батьки пішли за водою і не повернулися», – звичайна історія сиріт з фронтових міст, чиє коротке дитинство майже закінчилося у підвалах. Все нове — побачене, почуте, відчуте, ввібране в таких подорожах – це важлива закладка на пам’ять, стратегічний ресурс їх майбутнього дорослішання.

Подорож до Мукачева

Вивезти дітей зі стресової зони АТО відпочити на морі – чудово, але набагато складніше й важливіше залучити їх до процесу дослідження своєї Батьківщини, пробудити інтерес до її історії та культури, познайомити з її щирими людьми і показати необмежені можливості змінювати життя на краще. Так вважають «дитячі» волонтери-інтегратори, націлені на довгу дистанцію. Тому намагаються не лише охопити якомога більше дітей, але й зберегти з ними зв’язок вже після завершення поїздок. «Ми завжди говоримо, що багато чого з того, що їм сподобалося в інших містах, можна зробити і вдома, своїми силами. Будемо допомагати через скайп, зараз спілкуємося зі скаутами, щоб збирати найактивніших хлопців-лідерів у скаутських таборах протягом року», — такі плани в Олени Лебідь.

Наразі в активі Фонду – близько 20 ознайомчих дитячих поїздок, організованих з подачі або без громадських організацій сходу України. Там, де волонтерів нема кому шукати, вони знаходяться самі. Побачили випадково село Нетайлово і в ньому три школи, подзвонили директорам — і ось вже група підлітків їде у гори, до туристичного табору в Чернівецькій області. Транзитом – Київ, з екскурсіями, парками, пересадками на метро, величезними магазинами та киянами, які, кинувши свої недільні справи, збирають і несуть дітям подарунки до потягу…

«Боже, чому тут так гарно?!», «Алло, мамо, ти не повіриш де я — на Майдані!», «Ну, все, мрії збулися — на метро покатався, на Майдані побував»… Здавалося б, хіба можна позбутися накопичених страхів і стати щасливим за одну поїздку? Просто приїхали, просто погуляли, просто вирвалися ненадовго з замкнутого кола військової домашньої буденності. Але якщо з маленького села на Донеччині, де поки ще лунають вибухи, світ виглядає небезпечним та недружнім, то з вершини карпатських гір – прекрасним та сліпуче вільним. І такою ж вільною стає маленька душа, відчиняючись до нових почуттів та бажань.

Футбол єднає!

«Якими ми зараз виховаємо наших дітей, такою завтра і буде Україна. Легко маніпулювати людьми обмеженими та забитими. А нам потрібні люди, які вміють відчувати, розмірковувати й думати. Які у дорослому віці не дадуть нікому іншому вирішувати їхню долю», — каже організатор однієї з поїздок переселенка Тетяна.

Дивно, але вмить дорослішають навіть залучені до поїздок дорослі. Тренер Олександр Гавришев, що супроводжував цього літа до Мукачева дитячу футбольну команду з Красногорівки, зізнається, що на Алеї Героїв Небесної Сотні фото загиблих людей змусили його інакше подивитися на Майдан. Раніше не брав близько до серця, скоріше навіть навпаки, а тут раптом стало сумно та боляче… Або коли київські волонтери дивуються, що багато дітей з Донбасу говорять українською – хоча ж не за це, звичайно, їх зустрічають, люблять і везуть в гори… Можливо, в цьому вмінні відчувати чужий біль, опікуватися чужими дітьми й змінюватися, визнаючи свої помилки, і є наш справжній спільний знаменник? І з обваленням нав’язаних колись шаблонів нам відкриється та справжня сила, яка допоможе вистояти та перемогти?

На щасливій крихкості міфів, що розділяють Україну,  добре розуміється колишній голова Луганської області, наразі – заступник міністра Міністерства з питань окупованих територій та ВПО Георгій Тука: «Коли ми відправляли дітей на канікули до західної України, в першу групу не могли набрати необхідну кількість бажаючих — батьки боялися відпускати дітей до «кровожерливих фашистів-бандерівців». Погодилися лише 9 сімей з 35! Друга група вже була повністю укомплектована. З неї семеро дітей просили дозволити їм залишитися! На третій заїзд на 35 місць було 53 бажаючих. Діти, які повернулися, сміялися над «кривавими хлопчиками»… Сам Тука теж змушений був визнати, що, попрацювавши на Донбасі, змінив негативне ставлення до місцевих жителів. І сьогодні в якості прикладу подолання бар’єрів призводить картинку — як запросто школярі Майорска грають у футбол з українськими військовими.

Збагачені на цілу Україну. Час повертатися додому

До речі, про футбол. Команда «Огнеупорник», що брала участь у турнірі у Мукачеві завдяки чоловікові Олени Лебідь та іншим волонтерам, знову завзято тренується в Красногорівці, незважаючи на постійні обстріли – хлопці сподіваються повторити поїздку у серпні. «Мукачеве відрізняється лише акцентом, у цьому місті дуже хороші люди», — говорить нападник Кирило, в житті якого тепер є нова форма, нові друзі-вболівальники з усієї України та мрія перемогти. І немає більше остраху перед своєю великою країною.

Матеріал рос.мовою можна скачати тут: Путешествие по Украине_рус

Читати також:

У Києві відбулося перше обговорення практикуму деокупації

Практичний досвід волонтерів, які вже сьогодні реалізують процеси деокупації на визволених територіях, має бути корисним не лише у Донбасі після його повернення в Україну, а й в інших регіонах країни – у рамках декомунізації свідомості та розвитку громад. Такого висновку дійшли експерти круглого столу «Деокупація: як це працює?», який відбувся в Українському кризовому медіа-центрі (Київ) …

Житло для ВПО: рівняння з багатьма невідомими

Основне питання, що постало перед громадянами України, які вимушено покинули свої будинки і майно в окупованому Донбасі та Криму – житло. Переселення – завжди виклик, але ставляться до нього по-різному. Частина людей сприймає ситуацію як тимчасову міграцію, однак значна група сімей вже прийняла для себе рішення «пустити коріння» на новому місці. Експерти організації «Громадянська ініціатива …

Оксана Очкурова, переселенка: мир буде врятований любов’ю

Жили-були тато, мама і троє дітей: молодшому було 7 місяців, а старшому — 15 років. Старший захворів. Звернулися до місцевої лікарні, а їм кажуть: «Всі палати, всі місця заброньовані під ополчення, лікуйтеся вдома, як хочете». Незабаром після цього син твердо сказав: «Мама, нам потрібно швидше збиратися і їхати». Але їхати було страшно. А залишатися — …

З вірою в себе

Кілька кілометрів рівних рядів однакових світлих будинків з червоними дахами. Це Грузія. Містечко для переселенців. Таких поселень в країні більше 40. З’явилися вони у Південній Осетії в перший рік після війни з Росією. Будували бюджетним коштом та на гроші західних партнерів. А що в Україні? А у нас поки що нічого. Поки що. На державу надії …