Подружжя Володимира і Наталі з маленького районного центру Старобільськ на Луганщині повсякчас опиняється у центрі не тільки місцевих, а й всеукраїнських потрясінь, живе у вирі боротьби за ідеали національної української ідеї, відстоює принципи демократії і незалежності країни, гостро реагує на прояви порушення цілісності держави і відсутність патріотизму у деяких мешканців області. Володимир Григоренко і Наталя Пономарьова – не тільки чоловік і дружина, а й засновники і лідери громадської організації «Старобільська громадська організація «Воля». Кореспонденту прес-клубу пощастило «ухопити» главу сім’ї вдома під час короткої відпустки, бо з 9 липня 2015 року він як мобілізований служить у легендарній 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, що базується у Львові і з перших днів АТО брала участь у боях в найгарячіших точках Донбасу, у тому числі в обороні Луганського аеропорту.
Зараз підрозділи бригади знаходяться у різних секторах, тож Володимир говорить, що він протягом служби перебуває «на тимчасових дислокаціях у різних областях». Спілкується українською, коли цитує російськомовних опонентів, в голосі бринять іронічні нотки, він підкреслено «акає» і акцентовано розтягує у вимові м’які звуки, особливо дістається «є», приміром «нас такоєє нєє устраааіваєєєт»…
Володимир Григоренко завжди знайде вагомі аргументи щодо особистої точки зору
Про одну з найактуальніших проблем сьогодення - переселенців – він з самого початку і зараз має особисту чітку думку:
- А я займаю таку позицію: фактично ми все одно в стані війни. Як би там це не називали: «АТО» і так далі.
Якщо у нас є лінія фронту, я так розумію, вона не повинна перетинатись цивільними. Я би закрив би усі пункти пропуску. Хоче виїхати мешканець Луганська на територію України – запустили, він би був справжнім, дійсним переселенцем. І от ці переселенці залишились би тут, вони б не були пенсійними туристами, не їздили на окуповану територію, туди і назад. І тоді було б «ясно и понятно»: хто – «наш», а хто – ні. А то виходить так: вони туди-сюди їздять, уже й спостерігаємо такі абсурдні ситуації, коли бабуля заходить, бере гуманітарку, і словами: «Вот наші… боєвікі… чи еленеровци всьо равно побєдят!» Розумієте? Я прибічник більш жорстких методів. Якщо це вже війна – то воно повинно бути отак.
Дружина Володимира – Наталя третій рік на пенсії за вислугою років як вчитель. Але вільного часу не має, і не хоче того спокійного життя, бо навкруги ж багато проблем, які без неї не розв’яжуться, як слід, у тому числі й з переселенцями. Вислухавши свого чоловіка, не перебиваючи, врешті «отримує слово» і висловлює своє ставлення до стосунків переселенців і місцевої громади:
Наталя Пономарьова влітку 2014 року возила продукти захисникам Луганщини
- Зараз ми працюємо над врегулюванням цих відносин. Знаєте ж, так: «От вєчно еті пєрєсєлєнци!» Дитсадочки переповнені, школи теж. У 14-му році така хвиля була: тут 15 тисяч пенсіонерів по району, а 11 тисяч приїхало зареєстрованих, уявіть собі! Пенсійний фонд у 14-році такий був навантажений. Скрізь черги, машини – не проїдеш по місту. То до переселенців було таке ставлення. І ми з 15-го року почали працювати над тим, щоб якось людей подружити. Щоб стосунки були лояльні один до одного. Щоб з порозумінням ставились. Сьогодні вони переселенці, ми не знаємо, що буде завтра з нами, так? І ми створили клуб «Надія». Збиралися, люди проводили «Уроки добра», «Твори добро на радість людям».
Свої серед чужих
Хоча громадська організація «Воля» має назву «Старобільська», вона працює на усій північній частині Луганської області, що знаходиться під контролем української влади. Звідси не так далеко до кордону з Російською Федерацією, і мешканці і Старобільського, і навколишніх районів традиційно мають тісні родинні та робочі зв’язки із східними сусідами.
Як українські патріоти Володимир і Наталя відчули реальну загрозу безпеці власної родини та своїх однодумців з початком активної фази «русской весны». А коли її прибічники під супроводом «зелених чоловічків» піднялися на сходи місцевої райдержадміністрації і зірвали гучні оплески кількох сотень мешканців Старобільська, то чоловіки з «Волі» того ж дня відправили своїх «дівчат», як вони називають дружин, разом з дітьми за межі області, дотримуючись правил конспірації: вимушені переселенці змінили сім-картки та апарати мобільних телефонів, нікому не сказали тоді, куди саме виїхали. Вірні дружини не збиралися надовго залишати своїх чоловіків: планували влаштувати дітей у безпечному місці, і повернутися до захопленого фанатами «русского мира» міста, аби разом зі своїми дорогими «половинками» боротися за повернення в Україну. Та хлопці впоралися самі.
Як це було – далі зі слів наших героїв.
Володимир:
- Ми почали працювати ініціативною групою ще 2006-го, за два роки до створення громадської організації «Воля». Чому виникла група? По-перше, ми повинні були довести, що щось можемо. По-друге, низька активність громади. Їх треба було, як-то кажуть – розворушити. Для того, щоб громада впливала на своє життя. Але група – це щось невизначене. А організація – це організація. І так ми прийшли до потреби створення громадської організації. Зареєструвалися як юридична особа – 2008 року, і ще тоді у Статуті записали євроінтеграцію.
Тікай, Вітя, тікай... поки ще можна... Старобільський Майдан 2014
В Луганській області, тим більше на півночі, завжди керівництво було проросійське, регіонали стояли при владі. У нас постійно виникали питання стосовно участі громади у громадському житті: як вирішить влада, наприклад, районна адміністрація, чи нехай районна влада – то всьо, люди прості не можуть вплинути на ці рішення. А рішення приймались не на користь простих людей. То ж біда й привела нас до об’єднання у ГО «Воля». Нас підтримують усі проукраїнські активісти Старобільшини, не будучі формально у складі організації. Тож коли я говорю «ми» — мається на увазі, що це всі патріотичні сили району.
Як в Києві почався Майдан, ми об’єдналися з іншими активістами нашого району – а це всього 20-25 людей на весь район, проукраїнських. І ми проводили у Старобільску міні-Майдани. Щоп’ятниці. У нас не було сил і ресурсів постійно тримати людей на нашому міні-Майдані, ми збиралися там десь на годинку, колись півтори, раз на тиждень. І таким чином ми влилися в життя столичного Майдану на початку грудня 2013 року. Отакі міні-Майдани у нас в області були тільки у двох містах: це Луганськ і Старобільськ.
Потім, як представники Старобільського Майдану, ми були на Першому всеукраїнському форумі Євромайданів у січні 2014 року у Харкові. Тоді все й відчулося. У грудні-лютому у нас уже стали з’являтися відверті супротивники Майдану. Вони й були раніше, але тут стали відкрито висловлюватися проти Майдану київського і проти української влади взагалі, проти влади народу, прямої демократії, до якої перейшов Майдан.
Наталя:
Рашизм не пройде. Старобільськ 2014
- У цей час були погрози прямі. Нам… На стоянці стояла машина – наша «копієчка» старенька – зламали капот і забрали акумулятор. Ми платили гроші за місце на стоянці. Охорона там була. А от так – виходить, ніхто нічого не бачить. Були дзвінки. Погрози були не тільки нам. Ми виїжджали з дітками разом з родиною, батько якої починав майданівський рух на Старобільщині. Це він, Володимир Винник, на Майдані був ще в 2004 році, коли Ющенко і Помаранчева революція була. Так йому як учаснику Майдану спалили магазин. А у магазині ще було житлове приміщення, там жили двоє лежачих інвалідів, їхня родина приходила і наглядала за ними. То «антимайданівці» приміщення лежачих інвалідів знадвору закрутили дротом, і закидали цей магазин «коктейлем Молотова». І він згорів – «Мир канцелярии» називався. Ну, людей врятували, бо побачили сусіди. І ще одному нашому активісту двічі кидали «коктейль Молотова», він не загорівся, напевне, Боженька бачить… (посміхається).
Ми знали – ми перші, за кого візьмуться. І хлопці говорять: нам простіше буде щось робити корисне, або, якщо треба – то виїхати звідси самим, ніж усім гуртом. У нас була віра, що ми повернемося. Як би там не було – ми б дітей там залишили, але самі все одно повернулися і допомагали чоловікам. Володя не сказав, що січень-грудень, коли ми проводили ці майдани, нам в спини кидали кульки снігові, і камені в машину, коли ми їхали по вулиці, а ми… друкували листівки і вночі їх розкидали по дворах, щоб люди знали, що все таки тут є Україна! Містечко невеличке, і люди, які нам друкували ці листівки, теж боялися! Бо немає гарантій, що їм би не погрожували. Але на той час інформація потрібна була. Бо люди були залякані. Вони бачили, яке протистояння було з Майданом. І ми роз’яснювали. Я пам’ятаю, яка була перша листівка – я її текст складала. І ми писали такі листівочки і просили пробачення за те, що стоїмо на Майдані. От зараз в комп’ютері пошукаю – тут десь є.
Згідно із характеристиками того файлу, що відшукала Наталя і надала прес-клубу, створена перша листівка «Волі» була 4 лютого 2014 року. А надрукована – 18 лютого. Тоді ж її почали розповсюджувати по місту. Навскіс через звичайний текст йшов майже прозорий напис сірими великими літерами «ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕ НА МАЙДАНІ». Невеличка цитата з тексту:
«Дорогие земляки! Мы очень за вас рады:
- что зарплаты и пенсии вас полностью удовлетворяют; что за землю, принадлежащую вашим дедам и прадедам (земельные паи), вы получаете достойную оплату; что вы работаете на новых заводах и предприятиях, построенных взамен уничтоженных старых; что не сокращены лечебные заведения, в которых вы получаете бесплатные услуги; …что вы довольны честными и неподкупными судами, чиновниками, которые день и ночь заботятся о вас и ваших детях; что предприниматели могут развивать частный бизнес и никто не требует откаты; что вы никуда не носите взятки — это так прекрасно!!!!!!
Простите нас, тех, кто стоит на Майданах.
Нам «ТЕРПЕЦЬ УРВАВСЯ» — мы ведь не имеем этого всего….»
Вагомим додатком до цих «пробачень» був передрукований оригінал «свіженького», на той час, виданого менш, ніж за два місяці до листівки, а саме у грудні 2013 року Розпорядження Луганської обласної державної адміністрації № 2213 – к: «Про преміювання посадових осіб Старобільської райдержадміністрації». Голові РДА та трьом його заступникам дали премію в розмірі 95% від посадового окладу. Активісти «Волі» у листівці наводили витяги з інших подібних заохочувальних розпоряджень, та писали: «Так щомісяця!!! (від 20% до 95%) Подякуйте їм за те, що ваші діти не мають змоги нормально навчатись, бо вчителі у безоплатних відпустках (бракує коштів на зарплату)».
Старобільськ – це Україна. Рашизм не пройшов
Але навіть таку владу вони готові були захищати. У травні 2014 року кільце навколо Старобільська стискалося. «Русский мир», безглуздий і нещадний, наступав.
Володимир згадує:
- На момент травня 2014 року Луганськ був уже окупований, залишився осередок проукраїнської активності, по суті, Старобільск, ну, потім ще Сватове підтяглось. Від Луганська до Старобільська 100 кілометрів. Є тут сусідній Ново-Айдар, 35 кілометрів, і от Ново-Айдар був на той час «сірою зоною», нічиєю. Старобільск уже український, а далі Луганськ і Щастя було під «сєпарами». Рубіжне, Сєверодонецьк – під «сєпарами» теж.
- Коли 7-го травня було захоплення райдержадміністрації, напередодні, 6-го ми були у Гаркавого (Анатолій Гаркавий 3 травня 2014 року був призначений на посаду голови Старобільської РДА розпорядженням тодішнього в.о. Президента України Олександра Турчинова – ред.). Нас прийшло 6 активістів, ми знали, що приїдуть ці військові сюди, і буде захоплення району. Про це всі знали! — продовжує Наталя. — Ми прийшли до нього і кажемо: «Давайте щось робить! Збирайте хлопців, може, мисливців – у нас же є якась організація, у них рушниці, нехай виходять за межі району, стають, перекривають дорогу, щоб не пропустити», а він нам: «Я всьо порєшал, я всьо дагаварился! Оні сєгодня приєзжалі, ми с німі общалісь и я всьо уже порєшал».
7 травня 2014 - день, коли здали місто
Приголомшені уточнюємо у співрозмовників-активістів:
- «Порєшал» що? що завтра приїдуть і …?
- Так, що він здасть, — відповідає Наталя. І Володимир пояснює: У нас відбулося захоплення адміністрації 7 травня 2014 року. Приблизно десь чоловік до 500 зібралися на площі в центрі, з них переважна більшість однозначно були місцеві.
Але організаторів, підбурювачів – ми своїх на око знаємо – десь чоловік до 20 було не наших. Не місцевих. Вони публічно не виказували себе… вони такими «сірими кардиналами» були. Скеровували тихенько усі ці дії. Але натовп піддався провокації, і, як наслідок, у нас зірвали прапор український, підняли «ЛНРівський». І тут, тільки прапор «ЛНР» причепили на адміністрацію, відразу з’явилися «зелені чоловічки». Всього їх було чоловік до 50-ти, але всі сиділи в машинах, тільки троє вийшли сюди на сходи адміністрації. Був серед них Олексій Мозговий (один з лідерів незаконних збройних формувань так званої «ЛНР», вбитий під Алчевськом у травні 2015 р. – ред.). А він же ж наш, у сусідньому ж Сватовівському районі жив, у 50-ти кілометрах. Приїхав він. Сказав: «Я упалнамочєн прєдставлять «ЛНР». Привіз свої якісь «вєрітельниє грамоти» (Володимир дзвінко, відверто сміється)… ну і так далі. Наш голова адміністрації – я не скажу, що він радо зустрів, але пообіцяв публічно (а це і на відео є) провести той «псевдо референдум». Сказав: «Урни у нас єсть, рєфєрєндум ми правєдьом». Це майже дослівно. Отак у нас сталася така подія. «Зелені» того ж дня поїхали, 11-го травня був проведений цей же референдум.
Фактично своїх жінок і дітей 7 травня, коли приїхали «зелені», ми уже вивезли за межі області, відразу. Усю дітвору. Відвезли до найближчої станції на поїзд. Ми зв’язалися телефонами із своїми майданівцями, з тими, з ким були в Києві. Не хотів би називати місто, де їх прийняли… Ну, вони там були зовсім недовго. За тиждень ми ж зібралися знову таки із своїми активістами, і, враховуючи, що тут «зелених» не було, ми просто вийшли до райдержадміністрації і зняли їхній «лугандонський» прапор. І підняли свій. Передзвонили своїм (сміється) дівчатам: повертайся, все нормально, прапор наш.
Старобільськ за єдину країну
На той час в середині травня до нас заїхали українські військові, і пішло тоді життя в дещо іншому руслі. Ми переключилися на допомогу військовим і паралельно розгорталася робота з переселенцями, які уже стали поступати на територію Старобільщини.
Переселенці бувають різні
Як було зрозуміло спочатку – у подружжя Володимира і Наталі різні погляди на проблему переселенців. І кожен має вагомі аргументи на користь своєї точки зору, що зумовлено безпосереднім спілкуванням і спостереженням більше двох років.
Володимир:
- Перші переселенці – це були наші проукраїнські активісти, які тікали з окупованих територій. Які їхали там правдами, неправдами, законно, незаконно, намагалися об’їхати оті на той момент не пости, а як їх називали – барикади сєпарів. Оце були найперші, кому ми допомагали покинути окуповану територію: наші однодумці. Потім поїхали вимушені переселенці. У нас хоча і є готель, але він – приватна власність. Припустимо, день-два пожили люди, але ж потім треба за готель і платити! Їх поселили загальними зусиллями місцевої влади і активістів у колишніх піонерських таборах. У нас їх 4 в районі. Потім ми шукали додатково. Були тут підприємства, які на той момент зупинилися, але у них були відомчі міні-гуртожитки: ну це для тих, хто приїжджав у відрядження. От туди поселяли. Ну, і скажімо правду: дуже часто з’являлися такі переселенці, які там тікали від обстрілів, і думали, що тут їм будуть надавати… ну… люксові номери. Вони тут, бувало, поживуть, дивляться – сільська зона. Вони не звикли до таких умов проживання… Ну, наприклад – липень, спека, біля гуртожитку на закритій території є літній душ, і вони говорять: «Ми нє прівиклі жіть бєз душа в домє. Нас такоє нєє устраааіваєт!»
Кажу: ви поїдьте подивіться, де я живу! На той час у нас власного житла не було, ми знімали квартиру. І теж без такого душу! (посміхається). Ну, це нас за живе трошки зачепило. Ми намагалися допомогти, поселити людей хоча б де, хоч мінімальні умови, але дуже часто, на мій погляд, траплялися такі казуси.
2014 - починається життя на новому місці...
Потім… (короткий час вагається – говорити чи ні). Якби зараз був 14-й рік, я б це не озвучував, а зараз… Були такі, що поживуть-поживуть, потом – взяли і з’їхали, і ми не знаємо – куди. Не заплатили за комунальні послуги, за електроенергію.
Потім стали наші переселенці повертатися назад. Дуже багато виїхало на окуповані території. Значна частина. А хто залишились, вони … ну… хто знайшов роботу у нас. Дехто переїхав на Закарпаття, на Львівщину. До Києва їздили.
Точних даних ви навряд чи знайдете, скільки переселенців. Працевлаштування – це проблема всієї України. Коли пішли партії переселенців, я вам казав, що їм не дуже подобались наші умови. Але ж дійсно держава не створювала нормальних умов для проживання, і це було однією з причин того, що вони поверталися.
Коли вони були перші – це був травень-червень. Спочатку приїжджають і говорять: дайте мінімальні умови, ми б і працювали, ладно, вже і на селі. Але у нас був такий випадок, який змальовує повну картину. Наталя говорить переселенцям: »У нас є фермер, який може дати картоплю. Безоплатно. Ви її берете, висаджуєте на городах, по осені збираєте. Урожай – ваш, а ви повертаєте те, що взяли. Наприклад: взяли 100 відер, чи там тону, висадили, отримали врожай вже 10 тон. Ви тону повернули, а 9 – ваші.» (Передражнює) «А, нєєт – нам такоє нє нада!» От Наталка підказує – десь було на семінарі з півсотні присутніх, тільки двоє зацікавились, але реально ніхто і не взяв картоплю. Тобто люди були не готові ні фізично, ні психологічно до сільського життя.
Я до чого вас підводжу. За ці роки у мене дещо змінилося ставлення до переселенців. Вони теж різні. Є чисті споживачі: поїхав – там получив свою пенсію, і приїхав сюди пенсію отримав, і ще він тут отримав статус переселенця, десь зареєструвався. Так вибачте, прямо скажемо: чому ж ми йому будемо допомагати? А от дійсно той, хто виїхав і постійно тут перебуває, там будинок, бізнес, машини залишили, переїхали на вільну територію, приймають участь і в громадському житті, і шукають собі роботу, дружина працює, а чоловік пішов служити, звільняти свій окупований Луганськ – це я розумію. А коли сім’я виїхала з Луганська і поїхала на Львівщину, і там, образно кажучи – п’ють пиво і не намагаються звільнити свій Луганськ, ну чому львів’яни повинні їх годувати, скажіть мені?! Це мій логічний висновок за роки АТО.
Наталя додає:
- А з переселенцями у Старобільську як було: коли стали приїжджати люди, і ми бачимо, що приїжджають до автовокзалу, і він о 18-ій закривається, а люди приїжджали з Луганська і о 21, 22-й. І просто серед міста, серед площі вони з дітками мали майже лягати на асфальт і там ночувати. Ми зверталися до влади. І на наші вимоги був створений пункт прийому переселенців, який працював цілодобово на автовокзалі. Ми розвішували оголошення скрізь – до кого можна людям звернутись. Жіночка одна звернулась, так в місці, звідки ми її вивозили, уже стріляли, ми знайшли людину, яка їх вивезла. Багато людей виїжджало. Ми записували людей, реєстрували.
Хода з Прапором України, 2015 рік
А потім, коли до нас звертались гуманітарні організації – так і так, можемо надати допомогу, у вас є кому? По 600 чоловік ми їм давали – у нас є список в електронному вигляді, ми організували переселенців, вони за списками обдзвонили цих людей, кому СМСочки відправляли, і ми їх зібрали, вони самі роздавали цю гуманітарну допомогу.
Я вчителем працювала. Я зателефонувала батькам своїх дітей зі школи: «Допоможіть, чим можете!». Люди стали зносити хто осіннє пальто, і чоботи, хто що міг. Я телефонувала – переселенці приходили, забирали наше, що було. Потім ми знайшли більше приміщення для пункту гуманітарної допомоги. Місцеві мешканці зносили, у кого що було – іграшки, взуття, продукти. Ми по фермерах телефонували – вони нам привозили картоплю, буряк, все. Ми теж роздавали. Якось людям допомагали. А потім міжнародні організації приходили до нас, проекти ПРООН.
Гуманітарку тепер не роздаємо переселенцям. Ми їм вудку дали. Хай ловлять рибу. Люди відкрили свій бізнес. Міжнародна організація Міграції (МОМ) допомагала. Пасічники вулики отримували. Теплиці отримали. Перукарі отримали обладнання для роботи. В грудні 2015 центр підтримки бізнесу створили, і він працює. Надаємо безоплатні юридичні консультації, бухгалтер надає консультації безоплатні. Чоловіки якось відокремилися, хто воювати пішов, хто роботу знайшов… і в нас створився жіночий клуб «Надія». І цей клуб працював, і ми ще ООНівські проекти виграли, районний психолог на волонтерських засадах працював з жінками, і косметолог. Потім оцей актив дівчат і створили громадську організацію «Центр спільного розвитку «Дієва громада». Та й ще 29 лютого! (Сміється). Раз на 4 роки тепер будуть день народження святкувати!
Веселощі від Наталі передаються і співрозмовнику одночасно із палким прагненням познайомитися з цією організацією. …Але це вже зовсім інша історія! І ви знайдете її також в рубриці «PRo NGO».
Контакти:
Громадська організація «Старобільська громадська організація «Воля» (СГО «Воля»)
Телефони: 099-5555684, 066-5550009
E-mail: lugstarpol@gmail.com
Сторінка у ФБ: СГО «Воля»
Керівник СГО «Воля»: Наталія Вікторівна Пономарьова
Юридичний супровід: Володимир Володимирович Григоренко
Адреса: Луганська обл., м. Старобільськ, площа Базарна, 5
Матеріал рос.мовою можна завантажити тут: Воля — это Старобельск_RUS
