Волонтер з Луганська Антоніна Агєєва: «Мій номер телефону — це гаряча лінія»

08.08.2016 | Кількість переглядів: 1 526

Неймовірно, звідки у цієї зовні такої тендітної і вже немолодої жінки стільки сил, терпіння, співчуття, бажання допомогти всім і кожному! Схоже, для неї немає чужої біди і чужих проблем. Так колись жили її батьки, а сьогодні – більша частина друзів. Ще в Луганську номер телефону Антоніни Агеєвої став «гарячою лінією» для людей, що опинилися в складній життєвій ситуації, в першу чергу — бездомних. Цей номер знали в органах влади і міліції. Коли дзвінків стало багато, підключилися й інші волонтери, чергування велося цілодобово… Близько двох років пані Антоніна живе в селі під Черніговом і продовжує допомагати тим, хто до неї звертається. Це і переселенці, і люди, які залишилися в Луганську.

 «Ноїв ковчег» для знедолених

- Упродовж кількох довоєнних років у Луганську активно працювала «Служба порятунку «Ноїв Ковчег» від благодійного фонду. Цю службу я і очолювала, — розповідає про своє колишнє життя Антоніна Агєєва. — За кілька місяців до війни ми вийшли з-під опіки фонду та зареєстрували благодійну організацію «Теплий дощ». При цьому продовжували виконувати ту ж роботу. Загалом «Служба порятунку «Ноїв ковчег» створювалася для допомоги бездомним, але до нас потяглися самотні люди похилого віку, інваліди та просто дуже бідні люди — соціально знедолені. У важкий момент свого життя вони розгубилися й стали безпорадними, як діти. Ми нікому не відмовляли, працювали, як кризовий центр. Завданням-мінімум для нас було нагодувати, одягти-взути, надати медичну допомогу. А завданням-максимум — допомогти людині повернутися до нормального життя, знайти житло, роботу, друзів.

Щоб повернути «клієнтів» в соціум, на кожному благодійному обіді звучала проповідь Божого слова і молитва. Дуже важливі для всіх підопічних організації були просте людське спілкування, співчуття, юридична допомога. «Теплий дощ» влаштовував свята, концерти, кінопокази, конкурси з подарунками. Найвеселішим святом, за словами Антоніни Агєєвої, завжди був День незалежності України. А одного разу всі разом відзначали День незалежності Нігерії, тому що серед волонтерів були навіть студенти — нігерійці, й їх церква часто надавала благодійну допомогу. Волонтери допомагали бездомним відновити документи, знаходили безкоштовних адвокатів. При необхідності носили їм передачі в лікарні чи в’язниці, відправляли в реабілітаційні центри. Створили свій реабілітаційний центр …

Пані Антоніна з психологом Мариною Коновальчук, Чернігів

У діяльності організації брали участь люди різних національностей, різного віросповідання: православні, протестанти, а хтось взагалі не ходив до церкви. Спільна справа всіх об’єднувала, ніколи не виникало проблем із порозумінням. Кожен вносив посильний внесок. Хтось працював кожен день по 12-14 годин, а хтось — приходив лише раз на місяць на кілька годин. На цей момент з організації «Теплий дощ» у Луганську залишилися кілька людей. Одна з них — інвалід, коли потрібно було всіх обдзвонити, передати повідомлення, вона виконувала роль зв’язкової. Іноді готувала їжу, а хтось інший відвозив її за адресою, наприклад, до лікарні… І ця робота тривала навіть тоді, коли почалися військові дії. Один з останніх благодійних обідів проходив вже під гуркіт канонади.

Найбільша проблема переселенців — робота

Зараз «Теплий дощ» працює по-іншому. «В основному, надаємо допомогу переселенцям, багатьох знали ще в Луганську, з деякими познайомилася пізніше, в транзитному наметовому пункті для переміщених осіб, але часто буває, що дзвонять абсолютно незнайомі люди, — розповідає Антоніна Леонідівна про своє сьогодення. — Мій номер телефону — знову «гаряча лінія». Комусь ми допомагали знайти житло або роботу, комусь — одяг, взуття, ліки. Часто дзвонять люди, котрі з якихось причин не змогли виїхати з Луганська. Їм часто потрібна моральна підтримка. Нормальні люди там перебувають в пригніченому стані, бояться навіть розмовляти одне з одним… ».

Антоніна Агєєва згадує, як допомогла виїхати з Луганська двом друзям-інвалідам, які зараз живуть в Ріпкинському районі на Чернігівщині. Трохи більше року тому пролунав дзвінок від одного з них: «Допоможіть! Жити немає на що! Гину! Їсти нічого! Топити нічим, замерзаємо!» В той період він, як і багато інших пенсіонерів, інвалідів, майже рік не отримував пенсії, не було на що жити. Людина зовсім зневірилася.

 - Колись ми допомагали йому оформити інвалідність, тому він і звернувся до мене, — розповідає пані Антоніна. — Я запропонувала йому виїхати. Через знайомих по телефону вийшла на волонтерів з Харкова, домовилася, що чоловіка заберуть. Крім того, домовилася з лікарями, щоб він пройшов перекомісію в Луганську. Цій людині потрібно було там переночувати, він згадав, що є знайомий, прийшов до нього, і той чоловік теж вирішив виїхати.

Зустрічі переселенців частенько проходять у міській бібліотеці, тож під час перерви є нагода ознайомитися з літературними новинками

Так по телефону Антоніні Агєєвій вдалося «скласти всі пазли»: чоловіків вивезли з Луганська, привезли до Харкова, а потім вже сюди, в Чернігів, тимчасово поселили в гуртожитку МНС, допомогли оформити документи, одному з них — зробити протез. Інші переселенці знайшли їм житло, допомогли переїхати. «Я підтримую з ними зв’язок, вони облаштувалися непогано, — продовжує Антоніна Леонідівна. — Але ж вони інваліди, одному треба вирішувати питання з обстеженням, другому потрібна складна операція, а грошей немає … Один трохи спритніший, все робить по дому, а другий — слабкий, пересуватися йому важко, в основному сидить. Вчасно не пройшов перекомісію, залишився без пенсії, купа проблем в зв’язку з цим».

Ще одній родині активісти знайшли житло. Вони виїхали спочатку до Дніпропетровської області, але там не склалося з роботою. Перебралися на Чернігівщину. «Ми з ними давно дружимо, в цій сім’ї троє діточок, — вводить у курс справ А.Агєєва. — Спочатку вони в одному селі пожили, ремонтували там будинки, заробляли. Зараз перебралися в інше село в Прилуцькому районі, ближче до міста, шукають роботу. У місті є робота, але житло дуже дороге, їм не під силу. А в селі житло доступніше, є город, але постійної роботи немає. Взагалі найбільша проблема для всіх працездатних людей — робота. У пенсіонерів — маленькі пенсії, вижити на них не можливо, теж шукають підробіток…»

Антоніна Леонідівна вважає, що їй пощастило, адже живе майже в місті, добрі люди і благодійні фонди допомагають, одягли-взули. А ось тим, хто далеко від міста, потрібно все: постільна білизна, ложка, кружка, каструля. «У них навіть грошей немає, щоб приїхати в місто. Таким я підбирала одяг, взуття приблизно за розміром, відправляла посилки, зверталася до благодійних фондів, вони виділяли все необхідне, — розповідає про свої турботи А.Агєєва. — Нещодавно зібрала посилку в Семенівський район, де в сім’ї троє інвалідів. Вони переїхали з Макіївки років 10 назад, живуть в селі, дах тече, грубку не можна топити, бо в ній щілини. Проблеми з ліками. Я дзвонила до сільради, там все підтвердили. Сказали, що будиночок можуть відремонтувати, але потрібні будматеріали. Звернулася до спілки інвалідів, там допомогли з одягом. Зараз у мене теж кілька посилок приготовлені … »

 «Повертайтеся, ви нам потрібні!»

Антоніна Агєєва на зустрічі з креативною молоддю у Чернігові

Одній людині охопити такий «фронт» робіт — дуже складно. Члени Луганської організації «Теплий дощ» сьогодні розсіяні по всьому колишньому СНД. Коли потрібно подивитися якісь нормативні документи, а комп’ютера у неї немає, — дзвонить до Києва, де живе луганчанин Роман. Він знаходить, читає їй по телефону. Ще одна волонтерка вчиться в Московській духовній семінарії, теж допомагає. Ось недавно був випадок, подзвонили з Луганська: «Антоніна Леонідівна, треба ліки, допоможіть!» «Я не можу сказати «ні », і не можу сказати «так», — ділиться наболілим пані Антоніна. — По-перше, як купити, адже грошей у мене немає. По-друге, як переправити? «Будемо шукати», — відповідаю після паузи».

І поки вона міркувала, зателефонувала Наташа, яка вчиться в Москві. Дівчина відпочивала в Карпатах, поверталася спочатку до Києва, а потім — до Москви. І по дорозі поцікавилася: «Може, потрібна якась допомога?» «Треба такі-то ліки», — відповіла їй Антоніна Агєєва. Дівчина купила ці ліки в Києві і повезла в Москву, де зустрілася з хлопцем, який саме їхав до Луганська на канікули. Там його зустрів волонтер «від Антоніни» і передав ліки людям, які їх потребували. Такий ось ланцюжок. Ліки в Луганськ передають і безпосередньо, допомагають друзям грошима. Адже там залишилися підшефні, яких не можна залишити без підтримки.

Антоніна Агєєва зі своїми чотирилапими друзями, яких вона забрала з Луганська. Малюнок зроблений студентами, що брали участь у тренінгах для переселенців

У Чернігові Антоніна Агєєва налагодила зв’язки з обласним департаментом соціального захисту, управлінням МНС, ГО «Самооборона Майдану», благодійним фондом «Аратта», християнською місією «Милосердя», товариством інвалідів «Благодіяння» та багатьма іншими, їй охоче допомагають. Жінка просить за кого-то, а хто ж допоможе їй самій? Вона ні на що не скаржиться. Навпаки, дуже вдячна всім добрим людям! Однак раніше моя співрозмовниця жила у великому місті, в комфортній квартирі, а сьогодні — в селі Халявин, у звичайній хаті.

«У мене була ванна, поруч з будинком — зупинка, магазин, — згадує про довоєнний час Антоніна Леонідівна. — Звичайно, зручностей не вистачає. Туалет — на вулиці. Вода — в колодязі. Але морально я відчуваю себе добре. Я розуміла, що не зможу жити при тій «владі». Для мене це не прийнятно. Найголовніше, що я змогла виїхати з моїми собаками, вони домашні, немолоді, нездорові, прожили зі мною до війни 12 років, і я не могла їх залишити. Тому житло в місті ми не знайшли, нас прийняли тільки в передмісті. І я була цьому дуже рада! Відносини з сусідами — хороші. Всі намагаються чимось пригостити, допомогти».

Антоніна Леонідівна — дивовижна людина! На запитання: «А хіба ці постійні дзвінки вас не напружують?» Відповідає з посмішкою: «Я розумію, що це мій обов’язок, я повинна допомагати. Я віруюча людина. Але найважливіше — цей телефон не повинен замовкнути. Він дуже потрібен людям як в Чернігові, так і в Луганську, адже дзвінки продовжать надходити. Ми часто чуємо: «Повертайтеся, ви нам потрібні!».

 Отже, телефон «гарячої лінії» для переселенців, «телефон довіри» і номер Антоніни Леонідівни Агєєвої — 050 778 99 72.

Матеріал рос. мовою можна завантажити тут: А.Агеева_рус.

Читати також:

В Донецькій області з’явилася друкована газета для сіл буферної зони

Перше число друкованої газети «ГРОМАДА Схід» отримали мешканці сіл 20-кілометрової зони вздовж лінії розмежування на Донеччині. Газета виходитиме з вересня 2019 року два рази на місяць накладом 30 тисяч примірників, розповсюджуватиметься у понад 100 населених пунктах Донецької області. Наступного року вона з’явиться також на Луганщині. Проект видання друкованої газети для сільських мешканців реалізує благодійний фонд …

Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Донбасі: допомога людям по обидві сторони війни

Зайцево, Ленінське, Майорськ, Курдюмовка, Первомайське, Нєвєльське, Водяне, Сєверне, Жованка, Бахмутка, Новоселівка2, Кам’янка… Назви цих поселень на Донеччині постійно лунають у повідомленнях з лінії фронту: тут обстріли, руйнування, загибель і поранення людей, у більшості відсутня влада у звичному розумінні – чи то цивільна, чи то військова, немає магазинів, аптек, медичних пунктів, звісно ж, і банківських установ, …

«Карітас Харків»: милосердя, безкорислива любов, допомога нужденним

Війна не милує нікого. Ні дорослих, ні старих, ні дітей, ні тих, хто сам не може постояти за себе. Іванка, дитинчатка з синдромом Дауна, вихопили зі звичної обстановки, з кола знайомих людей в Донецьку, де йшла війна, і вивезли, точніше – евакуювали за допомогою Держслужби з надзвичайних ситуацій до Харкова. Так хлопчик опинився у Центрі …

Оксана Очкурова, переселенка: мир буде врятований любов’ю

Жили-були тато, мама і троє дітей: молодшому було 7 місяців, а старшому — 15 років. Старший захворів. Звернулися до місцевої лікарні, а їм кажуть: «Всі палати, всі місця заброньовані під ополчення, лікуйтеся вдома, як хочете». Незабаром після цього син твердо сказав: «Мама, нам потрібно швидше збиратися і їхати». Але їхати було страшно. А залишатися — …