Ця громадська організація доволі молода. «Донецьке обласне об’єднання інвалідів «Щире серце» було створено у 2011 році. Та незважаючи на свій юний вік, у «Щирого серця» вже є чимало досягнень, а також сил на втілення своїх планів та мрій. Про діяльність організації прес-клубу розповіла її голова Валентина Сітнікова.
«Щире серце об’єднує три організації з Дзержинська, Дружківки та Макіївки. Зараз готується відкриття представництва у Гірнику. «Чому я особисто віддаю стільки часу та сил громадській роботі? Маючи двадцятирічного сина з інвалідністю, я, як і будь-яка мама, намагалася всіляко допомогти своїй дитині, — пояснює пані Валентина. — У 2005 році я опинилась у Київському центрі реабілітації «Джерела», де побачила, що таких, як мій Олександр, можна навчити елементарним навичкам самообслуговування. Це був перший крок». Наступним кроком стало саме створення організації «Щире серце», яка допомагає інвалідам віком від 6 до 35 років. Основний напрямок діяльності — розвиток дитини у фізичному та інтелектуальному плані, трудова та соціальна реабілітація в суспільстві.
Як розповідає лідер організації, спочатку матусі сприймали пропозиції «Щирого серця» з недовірою. Але, після того, як діти почали брати участь в інтеграційному театрі, працювати із психологом, то відбулись певні зміни, як у ставленні жінок до роботи організації, так і в поведінці дітей. Діти почали відчувати себе впевненіше та стали більш відкритими.
- З якими проблемами зазвичай приходять до вас та які послуги ви пропонуєте?
В.С.: Матусі, які не відмовились від своїх дітей, зазвичай живуть на обмежені кошти. І це цілком зрозуміло, бо працювати вони не можуть. За дитиною треба постійно доглядати. А дитина-інвалід отримує пенсію у 1000 гривень. Вдвох на цю тисячу прожити нереально. В той же час дітям з особливими потребами необхідно медикаментозне лікування. Ті соціальні послуги, які подібні родини отримують від держави, важко назвати гідними. Індивідуальна програма реабілітації не працює, хоча її має одержувати кожна дитина. Але у лікарнях не розповідають про це. Матусі, в свою чергу, кажуть, що десь щось написано, а що саме, вони не знають. Ми їм розповідаємо про права їхніх дітей. І повірте, це для них дуже важливо, бо як показує практика, мами стають більш вимогливими. Буває, що їм вдається отримати (доцільніше у цьому випадку сказати — «вибити») допомогу. Уявіть ситуацію: дитина-інвалід потребує проходження курсу масажу. Та, коли питаєш про масажиста, який має приходити додому, лікарі кажуть, що немає штатних працівників, тому дитину треба покласти до лікарні.
У більшості жінок, які виховують дітей з особливими потребами, чоловіків немає: вони тікають з родини, тільки-но дізнаються, що дитина неповносправна. Тому мати має робити все сама. Звертаючись до «Щирого серця» вони отримують інформацію, куди звертатись по допомогу, де брати памперси тощо. Звісно, наша організація здебільшого надає інформаційно-консультаційні послуги, та наша мета — створити центр соціальної реабілітації. Бо такі діти проводять більшу частину свого життя вдома, в оточенні чотирьох стін, які вони бачать день у день… Ми помічаємо різницю: коли вони приходять до нас, то починають розвиватися. У «Щирому серці» працюють волонтери зі шкіл та будинків творчості. Діти займаються оригамі, макраме. Завдяки цьому у них розвивається дрібна моторика і, відповідно, це гарно впливає на їх психологічний стан. Крім цього влітку ми проводимо акцію «Подаруй мені літо»: діти можуть поїхати відпочити. Та все це нам вдається лише за допомогою спонсорів. Якщо їх немає, то й наші можливості обмежені.
Ми також працюємо з мамами, бо їм теж потрібна допомога. Традиційно проводимо семінари, тренінги з психологами. Наприклад на базі нашої організації Християнський університет проводив свого часу семінар щодо стосунків у родині. У наших жінок існують проблеми з цим: вони вважають, що нікому не потрібні. Переживши зраду чоловіків, вони починають з недовірою ставитись до всіх інших представників сильної статі. Завдяки нашим психологам, жінки починають усвідомлювати, що дитина-інвалід — не проблема. Дитина – це щастя. Таким чином ми надихаємо їх, навчаємо бути щасливими, не зважаючи ні на що.
- Пані Валентино, у чому полягають особливості реабілітації таких діток?
В.С.: До адаптації ми йдемо шляхом творчої активності. Нещодавно ми проводили фестиваль «Міс Попелюшка». Подібні заходи позитивно впливають не лише на діточок, а й на мам, тому що вони дивляться на дітей і розуміють: вони здатні на творчість, навіть за наявності важкого діагнозу.
Ми співпрацюємо з реабілітаційним центром, який знаходиться в Макіївці. Там діти проходять курси реабілітації. Та перший етап — медикаментозне лікування, а… що далі? Далі потрібно працювати з ними, наполегливо, систематично. Тоді дитина буде розвиватися, змінюватися. У нас є яскравий приклад: діти, які приходять вперше до нас, і ті, які вже давно відвідують «Щире серце», суттєво відрізняються. Новачки зазвичай малюють темними кольорами та в цих роботах переважають гострі форми. На питання: «Чому саме так малювали?», відповідають: «Нам так подобається». А наші підопічні, які вже не вперше проходять навчання, розповідають подробиці створення малюнку, розфарбовують його яскравими кольорами, при розфарбовуванні навіть не виходять за межі малюнка. Поступово психіка дитини змінюється, і це гарно видно на малюнках.
- Якими досягненнями ви пишаєтесь?
В.С.: У 2011 році організація отримала міні-проект «Центр денного перебування «Мій дім» для дітей та молоді з обмеженими можливостями». В Макіївці по закінченні цього проекту в 2012 році, почав роботу Центр денного перебування вже з одним оплачуваним соціальним робітником. Оплата послуг фахівця стала можливою завдяки ВГО «Коаліція захисту прав людей з розумовою відсталістю». Сьогодні «Щире серце» входить до складу ВГО «Коаліція захисту прав людей з розумовою відсталістю», яка працює протягом 15 років, а також є членом Національної Асамблеї Інвалідів України.
«Щире серце» має мету у Дзержинську, Макіївці, Дружківці створити центри соціальної реабілітації та міні-гуртожитки, щоб мами могли тимчасово залишити своїх дітей і займатися своїми справами. Пам’ятаю такий епізод: коли тільки-но створювалась організація, одна наша клієнтка жила у гуртожитку з сином, хворим на ДЦП. Я запросила її розповісти про себе одному з місцевих телеканалів. Вона спочатку не хотіла, казала, що нічого з цього не вийде…. У підсумку, вона зараз живе в однокімнатній квартирі, а моя добра знайома, почувши історію цієї жінки, сказала: «Усім я не можу допомогти, а їй зможу. І вже протягом п’яти років щомісяця привозить їй продукти, профінансувала відпочинок.
Цього року відбувся незвичайний концерт, присвячений Міжнародному Жіночому дню «Щаслива жінка», тому що артистами були саме діти з обмеженими фізичними можливостями. В мене була ідея з’ясувати, чи можуть бути щасливими жінки, які живуть з такою проблемою. Виявилося, що – так!».
