Сьогодні тато-одинак — це скоріш виняток, ніж правило. Та й такого офіційного поняття в нашій країні просто не існує. Проте, не для учасників «Міжнародного союзу мужніх татусів», які не тiльки самостійно виховують своїх дітей, а й допомагають іншим родинам. Члени організації вважають, що бути батьком це – покликання і дуже важливо, щоб кожен чоловік це зрозумів для себе. Про діяльність організації прес-клубу розповів засновник батьківського руху в Україні Євген Вега.
- Євгене Вікторовичу, розкажіть як з’явився «Міжнародний союз мужніх татусів»?
- Ідея створити організацію, яка б підтримувала самотніх татусів, з’явилася ще в Радянському Союзі. У газеті «Комсомольская Правда» була рубрика під назвою «Листування». І я відправив листа, який згодом надрукували. Написав, що виховую сам двох дітей і хочу спілкуватися з такими ж татами. Я був дуже здивований, коли мені відповіли понад чотири сотні чоловіків! Ось саме тоді з’явилася ініціатива створити Союз. Але влада мені не дала зареєструвати організацію. По-перше, мені сказали, що самотніх татусів у Радянському союзі немає. Хоча я ж стояв перед ними. А, по-друге, отримав попередження, що можу мати неприємності, в тому числі й на роботі.
- Та як все ж таки вдалося зареєструвати організацію?
Тільки в 1991 році. В моїй квартирі у Слов’янську я зібрав самотніх татусів-інвалідів. Спочатку прийшло п’ять чоловіків, але через тиждень – вже 11. Ми провели перше зібрання, оформили документи і подали на реєстрацію. На щастя, проблем не виникло, і Союз мужніх татусів з’явився. Сьогодні наше об’єднання нараховує 249 родин в Україні і 8 родин у Білорусі. Організація офіційно зареєстрована Міністерством юстиції України як міжнародна. У спільних заходах брали учать родини з Литви і Росії.
- Хто може увійти до організації?
Розлучений тато-інвалід, який виховує дитину без матері. Чоловіки можуть звертатися до нас з усіх куточків України та Білорусії. Наша організація є унікальною. Звісно, в Європі та США існують громадські рухи, що об’єднують усіх татусів, але це дещо інше. Свого часу ми також починали з подібної форми роботи, але життя внесло свої корективи. І це певною мірою пов’язано із українським менталітетом та ставленням людей одне до одного. Я вважаю, що в Україні найбільш соціально незахищеними є розлучені батьки-інваліди. «Чому?» спитаєте ви. По-перше, вони отримують мінімальну пенсію. А їм необхідно не лише утримувати себе, але й виховувати дітей. Заробити додаткові кошти дуже важно, майже неможливо. Допомоги з боку колишньої дружини зазвичай немає… По-друге, татусі дуже рідко подають на аліменти, бо вважають це для себе принизливим. Вони зазвичай намагаються своїми силами поставити дітей на ноги.
- Тобто, жінок ви не приймаєте?
У нашій організації немає дискримінації за статтевими ознаками, і рівність для нас це – закон. Ми працюємо за принципом гендерної рівності. Тому є у нас і жінки. Одним із почесних членів Союзу також є жінка.
- Давайте поговоримо про діяльність Союзу.
Наша діяльність – це допомога членам організації та їхнім дітям. Найчастіше, у юридичних питаннях, тому що це зараз дуже важливо для самотніх тат. У нашій державі часто порушуються права дітей та батьків. Ми боремося за виконання законів, бо це може допомогти багатьом дітям України . Якщо прокоментувати ті законодавчі ініціативи, до яких ми доклали зусиль, то у 2005 році були прийняті чотири наших рекомендації до відповідних законів. І з 1 січня 2006 року вони набули чинності. А саме, стаття 181 Сімейного кодексу України (щодо аліментів). Нам вдалося захистити дітей інвалідів з неповних родин. А саме, у повній сім’ї допомогу на дитину-інваліда отримує хтось із батьків. Та, коли хтось з батьків помирає, у цьому випадку родина мала змогу отримувати чи пенсію по втраті годувальника, чи пенсію по інвалідності. Мені вдалося довести, що у цьому випадку дитина постраждала більше, тому слід виплачувати державну допомогу з інвалідності та пенсію по втраті годувальника. Так зараз і відбувається.
Також щороку ми проводимо «Родинні ігри». В цьому році до нас завітали гості з Білорусії. Батьки з дітьми активно відпочивають, беруть участь у конкурсах. Ігри завжди проходять дуже весело. Ми проводимо змагання з плавання, настільного тенісу, велосипедного спорту. А найцікавіший конкурс, коли батько плете коси своїй донечці. Це завжди виглядає дуже зворушливо!
Окрім правозахисної допомоги і законотворчої діяльності, ми працюємо індивідуально. Звертаємось до місцевої влади, і мирним шляхом усі питання вирішувались. Коли місцеві посадовці проявляли байдужість, ми друкували статті у центральній пресі, привертали увагу до проблеми, і таким чином допомагали родинам. Зараз у нас немає спонсорів, хоча раніше були. Ми навіть багатодітним нашим родинам дарували техніку, зокрема холодильники. Зараз такої можливості, на жаль, немає. Більше того, наші татусі помирають. Вони ж інваліди, коштів не вистачає на лікування. Вони все віддають дітям. Часто не доживають до того, щоб побачити, як виростуть їхні діти.
- Наскільки нам відомо, учасники організації хочуть ввести офіційне свято День батька. Чи є успіхи в цій справі, чи це поки що просто ідея?
Для нас важливий розвиток родини, тому ми маємо дуже багато ідей та справ, які треба втілювати. І саме такий крок необхідний для держави: хочемо заснувати нове державне свято — День тата. Ми запропонували обрати дату 25 вересня, тому що саме в цей день 1991-го року, коли незалежності України був лише місяць, на нашій раді я висловив таку пропозицію. І одностайно усі підтримали. Потім пропозицію ми направили Л.Кравчуку, в подальшому відправляли усім Президентам, які були. Лише зараз отримали позитивну реакцію. Розуміння є, що це дійсно необхідно.
У День татуся кращі тата, які виконують свій батьківський обов’язок, а так взагалі має бути у кожній родині, покажуть, як ставитись до дружини, чого і як вони навчили своїх дітей (а це дуже серйозні досягнення). Наприклад, у нас інваліди з неповних родин навчили дітей готувати смачні страви. Був навіть конкурс, у складі журі якого були жінки, так їм було складно визначити переможця!
- Ви сказали, що у вас дуже багато планів. Будь ласка, розкажіть про них, якщо це не є секретом?
Звісно, не секрет. У нашій країні є різні ордени. Наприклад, «Мати-героїня» це дуже правильно. Але чому це не стосується тат? Є дуже багато прикладів, коли чоловіки заслуговують на це звання. Член нашого Союзу Віктор Чорнобровий із Запоріжжя виховує сам 12 дітей. Він інвалід 3 групи, а у нього така команда дітлахів. Тому ми хочемо запровадити такі ордена в Україні.
І ось вам ще три історії. У Хмельницькій області стався досить дивний випадок, як для нашого часу. Батьки не могли ніяк розлучитися. Дружина не погоджувалась на цивілізовані методи роз’язання ситуації і вирішила позбутися свого чоловіка, скинувши його зі сходів. В результаті чоловік ледве викарабкався з того світу… і став інвалідом другої групи. У родині було дві дитини. Мати забрала старшого сина, а меншого, який був глибоким інвалідом, залишила батькові. Зараз цей хлопчик вже дорослий, і тато був постійно поруч.
Один киянин виховував доньку з п’ятимісячного віку, шістнадцять з половиною років, сам інвалід першої групи. Мати покинула родину, коли дівчина була ще немовлям. Вона хотіла віддати дитину до сиротинця, але чоловік був проти. Йому вдалося відстояти своє право виховувати доньку, не зважаючи на інвалідність. І тричі на тиждень відвідував лікарню, тому що інакше б помер. Виростив прекрасну дівчину, але два роки тому серце не витримало, і цей батько помер у лікарні.
Також маємо приклад, коли один наш товариш спочатку залишився сам з дітьми, тоді ще працював на будівництві. Виховував сина і доньку, якій був лише місяць. Але незабаром травмувався на роботі, зламав хребет. Робили операції, ми теж, як могли допомагали, спонсорів шукали. Але людина ходити не змогла. Тим не менше він не зламався. Робив все по господарству сам. Сусіди допомагали з продуктами. Дуже гарно виховав обох дітей. Вони дуже талановиті, тато багато часу віддає дітям. В нашій організації у багатьох такі обдаровані діти. Це, безумовно, щоденний подвиг, але в нашій державі не нагороджують за це орденами. Такі люди заслуговують на вищі нагороди держави — Герой України. Ми подавали на нагородження, але то був рік президентських виборів, і голові держави було не до того. А я переконаний, що ці чоловіки — приклад для усіх батьків. Тому що багато чоловіків та жінок просто відсторонились від належного виконання свого батьківського обов’язку. Якщо ти народив дитину, то відповідай за неї та виховуй.
Ми офіційно у Мінюсті зареєстрували орден та медаль за відродження батьківства. І зараз шукаємо спонсорів, які б допомогли. В Києві є фірма, яка готова виготовити за проектами ці нагороди. Втім, від нашої організації — це тільки пошана і не більше. Але надзвичайно важливо, щоб це була державна нагорода… Якщо в нас гендерна рівність, є навіть два закони про це, то чому є звання «Мати-героїня», і немає такого ж для тат, який би давав пільги, додаткові доплати до пенсії? Чому, якщо мати виховала кількох дітей, їй дають орден, а коли це зробив батько, то він не має прав на такі пільги? Від міністерств ми отримали, поки що лише відписку, мовляв, ми обговоримо, наскільки це можливо… Я думаю, що це питання на роки розтягнеться.
- Які ще пропозиції маєте?
Також однією із головних ідей є декретна двотижнева відпустка для тат. Дуже важливо, щоб батько від самого народження був поряд із дитиною. Ці два тижні необхідні навіть із наукової точки зору. Перший тиждень потрібен, щоб чоловік міг відчути себе батьком, хоча б тримати дитину на руках із перших днів. Бо, зазвичай, не всі чоловіки розуміють, що бути батьком – велика відповідальність, що це — дар Бога, і велике батьківське щастя. Також за цей час саме чоловік повинен підготувати оселю для нового мешканця. Через тиждень батько забирає дружину і малюка з пологового будинку. І саме цей тиждень потрібен, щоб чоловік міг допомогти своїй родині. Ця маленька відпустка може перевернути все життя чоловіка. І я сподіваюсь, що у подальшому зможу сам піти в таку відпустку.
- Тобто, ви ще хочете мати третю дитину?
- Звісно, у мене вже є досвід. А найголовніше є бажання, бо бути батьком це і є справжнє щастя.
