SOS — рівень журналістів катастрофічно падає

23.07.2013 | Кількість переглядів: 206

Професійний рівень журналістів катастрофічно падає. Багато хто зауважує цей факт, але здебільшого якось так несміливо, без аргументів та аналізу, чому це відбувається. Спрацьовує, вочевидь, і журналістська солідарність: здебільшого ця констатація звучить у професійному середовищі, але не виноситься назовні. А, можливо, ми просто не усвідомлюємо, наскільки ситуація стає критичною?

Те, що рівень журналістів знижується, помітила років десять тому, коли проводила засідання Донецького, а пізніше Національного прес-клубу. Траплялося, що прослухавши двох-трьох доповідачів із означеної теми, журналісти не могли правильно сформулювати запитання, дати коментар. Тож не дивно, що після цього виходила публікація, а в ній не було відповіді на головні запитання: що і де відбулось, хто був присутній, про що йшлося, які головні висновки зроблено? За цей час ситуація значно погіршилася, говорю про це не голослівно, бо керую проектом з моніторингу преси.

Скажу чесно, поки я не займалася оцінюванням ЗМІ у п’яти областях України та Криму, не уявляла масштабів явища. Тепер вважаю своїм обов’язком звернути на проблему увагу колег, фахівців і суспільства.

З лютого цього року Український освітній ценр реформ проводить моніторинг засобів масової інформації у Донецькій, Львівській, Сумській, Вінницькій, Харківській областях та Криму. Для оцінки обрано по шість суспільно значимих друкованих газет та два онлайн видання. Ми оцінюємо рівень журналістських матеріалів за шістьма критеріями: баланс думок / точок зору; оперативність; достовірність (посилання на джерела); відокремлення фактів від коментарів; точність; повнота представлення фактів /інформації по проблемі.

Протягом десяти місяців наші експерти спостерігають, як бал дотримання професійних стандартів коливається від 2,88 до 4,05 із 6 балів.

Найвищу оцінку в серпні отримали медійники Львова — 4,62, але напередодні виборів він стрімко впав до 3,50. Ці скупі цифри свідчать про те, що ЗМІ не пропонують своїм читачам збалансованої правдивої інформації, яка б об’єктивно відображала важливі події, що відбуваються у суспільстві. Найкраще журналісти всіх областей дотримуються стандартів точності, достовірності та оперативності, але не дотримуються балансу при викладенні думок та представленні точок зору, не відокремлюють конкретні факти від коментарів та неповно розкривають теми публікацій.

Іншими словами, наші експертні групи, які складаються з трьох осіб у кожному регіоні (а це кваліфіковані науковці, соціологи, незалежні журналісти, авторитетні лідери громадських організацій, викладачі факультетів журналістики), увесь цей час спостерігають, що регіональні медіа майже всуціль заповнюються прес-релізами. Інколи їх трохи розширюють, додають інформації, фото, великий заголовок і ставлять підпис автора. Але чи можна такий матеріал вважати журналістським?

Ще один «жанр», що засмічує сторінки газет, – звіти з усіляких «засєдаловок», уважає харківський експерт Юрій Хомайко. «Судячи з композиції матеріалу, головним на таких заходах є присутність перших осіб міста (району) чи області, народних депутатів, а зовсім не та проблема, заради якої ці особи зібрались та запросили журналістів. Ось наприклад, в матеріалі «Помощь новорожденным: проблемы и перспективы» про будь- які проблеми і тим більше перспективи нічого не сказано.

Проте, заступник мера з питань охорони здоров’я та соціального захисту населення на симпозіумі за цією темою сказала (і тільки це зацікавило журналістку!?): «Хочу отметить, что в Харькове созданы все условия для достойной жизнедеятельности горожан – от момента зачатия и заканчивая тем временем, когда пора подводить итоги жизни. Наши специалисты-неонатологи – это визитная карточка нашего города». («Харьковские известия» №138 від 17 листопада 2012)».

Невже журналіст не здатен відрізнити звичайну демагогію від конструктиву? І таких прикладів безліч.

Ми моніторимо один тиждень на місяць, але інколи трапляється, що в деяких газетах експерти не можуть відібрати потрібну кількість суспільно важливих матеріалів для оцінки навіть за два-три тижні!

Кидається в очі, що зі сторінок медіа практично зникли газетні жанри: зовсім виродились нариси, замальовки; кореспонденцію важко відрізнити від інформації; відсутні професійні репортажі; дуже слабенькі поверхові інтерв’ю, зі змісту яких неозброєним оком видно, що журналіст не має уявлення ні про тему розмови, ні про людину, з якою веде бесіду. Запитання спонтанні, примітивно прості, інколи повторюють одне й те ж у різних інтерпретаціях. Такі інтерв’ю не тільки демонструють недалекість журналіста, але, на жаль, спрощують його героя, бо не дають можливості розкритися, розповісти про найголовніше.

Не можна не звернути увагу на бідність словникового запасу, елементарну безграмотність, використання суржика, жаргону, кальок із російської в україномовних виданнях. Львівський експерт Роман Шостак взагалі пропонує додати ще один критерій оцінки на дотримання професійних стандартів — оцінювання мови викладу. Він стверджує, що деякі газети просто неможливо читати без болю за понівечену мову. Досвідчений журналіст, а нині коректор газети «Сегодня» Євгенія Гайдаренко підтверджує: «Сучасні газетні матеріали пишуться не літературною мовою, а просторіччям. І що далі, то більше мова викладу в журналістських публікаціях люмпенізується».

Можливо, хтось скаже, мовляв, нічого страшного, адже журналіст – не хірург. Але насправді низький рівень журналістів – це не менш серйозна проблема для суспільства, ніж нефаховість лікарів чи вчителів. Тому що непрофесійність породжує залежність, страх втратити роботу поселяє в душі журналіста внутрішнього цензора. Такого газетяра , ТБ -, або он-лайн репортера легко купити, спровокувати, залякати, тримати на гачку, змусити підписати будь-який замовний матеріал. Чи може журналіст, який боїться втратити роботу, думати про чесність, принциповість, дотримання журналістських стандартів, зрештою, про право співгромадян на отримання об’єктивної інформації? То про яку свободу слова у суспільстві можна говорити, коли журналіст не має внутрішнього відчуття свободи? Не почуває себе незалежним?

Залежний, невпевнений у собі, непрофесійний журналіст продукує низькопробні заангажовані матеріали. В результаті сторінки газет переповнені «джинсою». Протягом восьми місяців моніторингу експерти вважали кожен п’ятий матеріал із оцінених, замовним, напередодні виборів таким став кожен третій (переважно політичні замовлення). ЗМІ замість того, щоб інформувати, маніпулюють громадською свідомістю, зомбують своїх читачів, демонструючи відверту зневагу до співгромадян. Чи можуть такі медіа сприяти розвитку демократії та розбудові громадянського суспільства?

Причин цього сумного явища – падіння професійності журналістів, – яке з кожним роком все більш загострюється, як хронічна хвороба, на мій погляд, кілька.

Перш за все, та причина, що з проголошенням незалежності нові газети та журнали почали рости, як гриби після дощу. Це мало позитивні, але й негативні наслідки. Потребу в журналістах кинулися заповнювати всі, кому не ліньки було створити факультет або відділення. І якщо за Союзу існувало лише чотири факультети у поважних університетах: Київському, Львівському, Московському та Ростові -на -Дону, то тепер майже кожен університет, приватний, педагогічний, інститут соціальної освіти, et cetera, «клепають» медійників. А що там складного? Була шокована, коли дізналась, що сьогодні в Україні 70 факультетів та відділень (!) випускають журналістів.

Другою важливою причиною є розрив зв’язків між поколіннями. Коли я після університету прийшла в обласну «молодіжку», там працювала ціла когорта досвідчених журналістів: Ніна Рикова, Олександр Калінін, Володимир Шаульський, Євгенія Гайдаренко, Володимир Козін, Ольга Мусафірова і до кожного можна було звернутися за порадою. Моя керівниця, завідувачка відділом Тетяна Кечеджи була чудовою людиною і справжнім професіоналом. Перед кожним моїм відрядженням ми разом сідали й обговорювали тему, запитання, можливий жанр і навіть із ким бажано поговорити, щоб матеріал вийшов об’єктивним.

Прошу зрозуміти правильно: я ні в якому разі не ідеалізую радянську журналістику, але факт залишається фактом – тоді з молодими журналістами працювали, їх вчили ремеслу та виховували. Сьогодні ж експерт із Харкова Володимир Ревенко, який є викладачем факультету журналістики Харківського національного університету ім. Каразіна, ледь не стогне: «Настає пора практики і ми не знаємо, що робити зі студентами, куди їх послати…». Це теж прикрий факт – ніхто не хоче панькатися з майбутніми колегами. Літня школа журналістики газети «День» – це виключення з правила, яке тільки його підтверджує.

Ще одна причина – значне «помолодшання» професії. Нині журналісти здебільшого затримуються в ЗМІ до 27-35 років, а набувши такого-сякого досвіду, йдуть шукати більш «хлібного місця» у прес-службах різноманітних партій та компаній або PR-агенціях. І це можна по-людськи зрозуміти, адже достойно заробляють журналістикою у нашій країні одиниці. Зарплати журналістів у регіонах взагалі мізерні. Саме тому на своїх тренінгах та зустрічах із колегами-початківцями я завжди висловлюю свою думку: щоб почуватися незалежним, журналістові варто мати ще одну професію. І підзаробити можна, і у випадку, якщо не складеться, пошукати іншу роботу.

Існує ще одна причина, вважає Алла Федорина, голова Сумського прес-клубу, журналіст, медіаексперт, – «… уявлення, що журналістика – це легко. Тому хтось іде навчатися на журналіста, бо «що там – сів та й написав». Хтось – «бо в телевізорі буду виглядати гарно». Інші вступають, взагалі не уявляючи, куди. І лише мала частка потрапляє на той факультет, про який мріяла. Тобто, у майбутніх журналістів здебільшого бракує мотивації, – того рушія, який спонукає оволодівати фахом».

Низький рівень матеріалів, якими заповнені сторінки газет та сайти, пояснюється, як не прикро про це говорити, і низьким освітнім та загальним рівнем культури авторів. На жаль, журналісти дуже мало читають художньої літератури, ходять у театр, цікавляться кіно, музикою.

 »Добре, коли жага знань стає внутрішньою потребою журналіста, так само як і прагнення до самовдосконалення.», – пише доктор філософських наук Ігор Лосєв у статті «Чому журналістика неможлива без довічної самоосвіти?» («День» за 19 жовтня 2012), також зауважуючи низький освітній рівень журналістів, помічений ним особисто під час телевізійних політичних шоу. Справді, наша професія вимагає постійної інтелектуальної роботи. Тож, якщо ти виходиш зі своїми сентенціями «на люди», варто підготуватися відповідно до теми обговорення.

Раніше професія журналіста вважалась , якщо можна так висловитись, елітарною. Факультет журналістики був найбільш престижним поряд із факультетом міжнародних відносин. Щоб вступити, потрібно було пройти серйозний творчий конкурс, на який подавалися вирізки з газет із уже опублікованими матеріалами, та співбесіду. На факультет журналістики вступали ті, хто мав творчі здібності чи, принаймні, любив писати, мав відчуття слова. Тепер творчі конкурси здебільшого – профанація. Сьогодні професія журналіста стала масовою (завдяки отим 70 факультетам і відділенням) і від цього явно не виграла.

Перебір з вишами, що готують журналістів, породив ще одну проблему – низький рівень викладачів. Неодноразово від студентів доводилося чути: «Як може викладати журналістську майстерність людина, яка жодного дня не працювала у редакції та не написала жодного матеріалу?» Тож чи варто дивуватися, що часто журналісти не мають уявлення не тільки про стандарти, за якими ми їх оцінюємо, а й про кодекс журналістської етики; керівники редакцій не знають, що замовні матеріали слід позначати словом «реклама»?.. Наприклад, заступник редактора одного з поважних видань пояснювала експертам, що вони ж відділили замовний політичний матеріал …лінійками.

У деяких вишах, розповідають викладачі, такий предмет як «журналістська майстерність» із програми зник зовсім. Натомість з’явилася купа нових, подрібнених предметів. Зрозуміло: глобалізація інформації, загальногуманітарні поняття вимиваються, але як же журналісту без головного? Між тим, серед предметів можна зустріти, наприклад, такі: «репортерська праця», «агенційна журналістика». А що, спитав би досвідчений фахівець, агенційна журналістика – це хіба не складова репортерської праці? І невже ті, хто укладає програми, цього не усвідомлюють? Може, й розуміють, але стурбовані іншим: як завантажити роботою загони кандидатів, доцентів та професорів, число яких все зростає. Й кожному треба надати можливість щось викладати – от й дрібняться предмети. І до чого тут майстерність?

Після навчання у таких педагогів журналісти не знають елементарного: що, написавши матеріал, потрібно перевірити прізвища, факти, дати, які наводяться, назви фірм та організацій, бажано перевірити за енциклопедією значення понять, якими оперуєш і т.п.

Усі перераховані вище причини спровокували той стан речей у журналістиці, який ми сьогодні маємо. Але є ще один надзвичайно важливий аспект, про який не можна не говорити: освідчені, кваліфіковані, з почуттям гідності та досвідом журналісти …нікому не потрібні! Власникам медіа простіше найняти на роботу хлопчиків та дівчаток і платити їм копійки, ніж рахуватися з вимогами професіоналів!

Коло замкнулося.

Де вихід?

Світлана Єременко,

журналіст, експерт із проблем ЗМІ та розвитку громадянського суспільства. Український освітній центр реформ.