Переселенці на Поліссі стають ресурсом для місцевих громад

24.07.2016 | Кількість переглядів: 809

Перші переселенці зі сходу України в Житомирську область почали прибувати наприкінці 2014 року. Їх було не так багато, як в інших регіонах, і тому про них говорили мало. Згодом в місцевих ЗМІ з’явилась «суха» статистика від служб соцзахисту, а з нею й бюрократичний термін –ВПО. Мало кому спадало на думку, що за цифрою, яка з трохи більше, ніж  4 тисячі у 2014-му, нині зросла до 7 тисяч, стоять зруйновані оселі, роз’єднані сім’ї і повна зневіра у майбутньому…

Мабуть історично склалося, що Житомир, не дивлячись на обласний статус є символом української провінції. І, хоч до столиці усього якихось 130 км та півтори години їзди, рівень життя «міста-мільйонника» та його ближнього сусіда — разючий. Тому сюди не їдуть за великими заробітками. То ж, більша частина переселенців, які обрали Житомир, це пенсійнери та люди з інвалідністю. А ще понад 2 тисячі дітей.

Місток порозуміння між дорослими найшвидше прокладають діти

Громадські організації та волонтери Житомирщини на той час активно допомагали воїнам АТО, пораненим, які перебували у місцевому військовому госпіталі, і увагу на прибулих зі сходу звернули не відразу. Відтоді, як переселенцям надали житло у міських  комунальних готелях та в корпусах  будинків відпочинку і санаторіїв, які не бачили ремонту ще з радянських часів, до терміну ВПО чиновники додали словосполучення «місця компактного проживання». Одним з таких місць став санаторій для батьків з дітьми «Тетерів», розташований у райцентрі Коростишів. Оскільки тут поселились сім’ї з дітьми, яких було більше ста, санаторій став об’єктом уваги місцевого управління освіти. Шкільні психологи Катерина Нажук та Тетяна Мар’яненко вперше прийшли сюди саме з «офіційним візитом»: дізнатись, чи готові діти до школи, чи потребують вони психологічної допомоги.

Психологи Катерина Нажук (зліва) та Тетяна Мар'яненко в санаторії "Тетерів"

 »Ми побачили після тестів, що діти дуже травмовані в психологічному плані, нам стало їх дуже шкода, бо батьки були зайняті своїми побутовим проблемами. Та ще багато сімей, з якими ми тут спілкувалися, можна віднести до «неблагополучних»,- розповідає Катерина. В коростишівців про нових мешканців санаторію враження не найкраще, хоча тут проживають різні сім’ї. Хтось уже знайшов роботу й винайняв житло, хтось принципово досі не хоче цього робити. А умови життя в санаторії, який ніяк не передадуть на баланс облдержадміністрації його власники, не найкращі — то з водою проблеми, то зі світлом… «Діти там виглядали якимись особливо неприкаянними, занедбаними. Нам дітей цих було просто шкода», — згадує жінка.

Подальші добровільні візити молодих психологинь до дітей з санаторію «Тетерів» викликали недовіру батьків. Вони просились бути присутніми на заняттях, які проводили Катерина з Тетяною  в коридорі одного з корпусів. Директор санаторію з особливим скепсисом поставився до таких занять, зауваживши, що краще було б приходити сюди в «намисті з сосисок», проте куток в їдальні зі столами виділив. Дітям сподобалося займатися малюванням, ліпкою, рухливими іграми.

«Головне, що нам вдалося подолати недовіру з боку батьків, — продовжує Катерина. — Адже до цього в санаторії побували різні благодійні та релігійні організації з Києва, психологи з одноразовими візитами…Після того, як ми почали приходити регулярно, дізналися, що у деяких дітей є така проблема, як енурез, який можна вважати посттравматичним синдромом. Саме тоді вирішили застосувати «пісочну терапію». Спеціально пропечений у печі пісок використовували для занять з такими дітками — ліпили з нього. Привозили на кожне заняття у багажнику машини. Це для нас було вперше, раніше ми не практикували таку терапію. Виявилося, що це справді працює, адже пісок ніби «поглинає» негативну  психічну енергію, взаємодія з ним очищає енергетику, стабілізує  емоційний стан дитини».

Потім до Катерини звернулася знайома — психолог з Житомира Олена Журавська. Вона запросила колег до участі в проекті психологічної допомоги вимушеним переселенцям обласної Асоціації фахівців соціальної сфери »Налагодження системи відновлення психічного здоров’я та соціальної адаптації переселенців у Житомирській області в  місцях їхнього компактного проживання», який  здійснювався за підтримки Міжнародної благодійної організації «Фонд Східна Європа» та  UniCreditBank. На той час, а це був початок 2015-го  року, це була перша громадська організація в області, яка звернула увагу саме на психологічний аспект проблеми переселенців, які проживають разом, а не у родичів чи знайомих або ж мають змогу купити чи винайняти житло.

Психолог Вероніка Мишківська

Голова правління організації, практикуючий психолог Вероніка Мишківська зазначає: «Перш ніж запропонувати вимушеним переселенцям безкоштовні психологічні послуги, було зважено на те, що на Житомирщині, є, так звані, місця компактного проживання ВПО. На початок проекту в них мешкало 409 осіб: у готелі «Житомир»,  у «Санаторії для батьків з дітьми «Тетерів», у спортивно-оздоровчому таборі «Олімпієць» у санаторії «Денеші», у готелі «Спортивний», у Житомирському геріатричному пансіонаті,  у Бердичівському геріатричному пансіонаті. Перший досвід спілкування довів, що більшість з цих людей перебувають у посттравматичному стресовому стані, пов’язаному з пережитими військовими діями, який ускладнено переїздом, адаптацією до нового місця перебування. А ще — низка проблем, обумовлених культурологічними особливостями місцевих громад. І тому вони потребують невідкладної індивідуальної та групової психологічної допомоги».

Ретельно здійснювався підбір фахівців до роботи у проекті. За спеціально організованим конкурсом було відібрано 10 психологів з достатнім рівнем спеціальної підготовки (робота з психотравмою та посттравматичним стресовим розладом в різних психотерапевтичних напрямках та психотехніках). Але головною вимогою був високий рівень мотивації щодо здійснення заходів психологічної допомоги, активності та творчого підходу до організації іроботи. Саме тому Катерина Нажук та Тетяна Мар’яненко потрапили в десятку відібраних, які пройшли додаткове навчання на майстер-класі «Специфіка роботи з вимушеними переселенцями  щодо подолання посттравматичного стресового розладу та наслідків пережитих психотравмуючих ситуацій».

«Особливу категорію переселенців складають діти, саме тому надання психологічної допомоги почалось саме з дітей, — розповідає психолог Ірина Левчук, яка вела з колегою арт-терапевтичні гуртки в готелі «Житомир». Діти ніби «вбирають» в себе сімейні проблеми дорослих, а потім віддзеркалюють їх у спілкуванні між собою. І це в звичайній ситуації. А тут діти, які чули вибухи, бачили зруйновані будинки. Не по телевізору, а в реальному житті. І їхні батьки, які живуть «на валізах» в чужому місті,  не знають мови, місцевих звичаїв, не можуть знайти роботу, постійно хвилюються… А кризовому консультуванню нас в університеті не вчили».

Ірина Левчук проводить заняття з арт-терапії в готелі "Житомир

Ірина розповіла, що контакт з дітьми, які проживають в готелі довелося шукати через їх неформальних лідерів. Спостерігала, як у холі готелю діти гралися у війну. Там були «наші» і «сєпари». І «наші» перемагали. «Сєпари» при цьому теж… раділи! Вже по цій поведінці дітей можна було визначити настрої їх батьків. Запросили дітей на заняття малюванням, потім була тістопластика, майстер-класи з декупажу. Групові заняття мали на меті не тільки діагностичні цілі, в своїй більшості вони слугували корекції емоційних станів (агресії), подоланню страхів.

«Налагодити  контакт з дітьми було не просто, аж поки вони не зрозуміли, що ми не вчителі, а друзі, — пояснює Ірина. — Ми приходили щовечора кілька разів на тиждень і нас уже чекали. Поступово й батьки дітей почали звертатися до нас. Так ми налагодили відносини з дорослими, пропонуючи їм індивідуальні консультації з початку стосовно дітей, а потім і з особистісних проблем».

Олена Борець, яка мешкає в готелі «Житомир» разом з чоловіком та 8-річною донькою Поліною,  після переїзду з Луганська відчувала безпорадність на новому місці. За освітою Олена — бібліотекар, але за обставин вимушеного переселення, опинилась безробітною. Від початку Олена була добре налаштована щодо спеціалістів проекту, постійно допомагала та дозволяла доньці відвідувати арт-терапевтичну групу, але певна  настороженість була присутня під час розмов. Згодом, жінку запросили до арт-терапевтичної групи,  і Олена з радістю долучилась до занять разом з дітьми.

Сама Олена говорить, що під час занять у неї поступово знижувався рівень тривоги, а також вона могла знаходити власні  внутрішні ресурси на розслаблення та подолання внутрішньої напруги. Психологи провели кілька консультацій, проговорили основні переживання та можливості їх подолання. Нині Олена закінчила курси української мови, разом з чоловіком знайшли роботу  в Житомирі та говорить, що рівень  тривоги в неї значно знизився.

Ірина розповіла, як на початку проекту познайомилася з молодою мамою 20-річною Анастасією, яка разом з донечкою Златою (4 роки) та бабусею Світланою Вікентіївною  жили в готелі «Житомир». У дівчинки на початку проекту був виражений невротичний кашель, який виник у дитини, зі слів бабусі, після сильних обстрілів, що пережила їхня родина. Дівчинка була запрошена до арттерапевтичної групи з тістопластики. А потім їй були додатково призначені індивідуальні корекційні заняття. Внаслідок стан дівчинки покращився:  зник кашель, дитина стала спокійнішою.

Ірина розповіла, що за словами Анастасії, яка приїхала з Луганська, їй дуже сподобався Житомир, чемність його мешканців, місцева природа. Зараз дівчина навчається на ветеринарному факультеті агроекологічного університету і, здається, знайшла в новому місті своє кохання.

«Спілкування з учасниками проекту дало багато і нам, — зізнається Ірина. — Психологи проекту молоді (віком від 25 до 30 років), навчились новим практикам роботи з психотравмою.  Дізналися від переселенців про те, як вони сприймають житомирян, що їм подобається, що — ні в нашому місті, людях. Ми розпитували про шкільну освіту та роботу психологів у Донецьку та Луганську і знайшли для себе багато нового і позитивного».

Після закінчення проекту до психологів продовжують звертатися переселенці з будь яких питань. Катерина Нажук з Коростишева каже, що постійно контактує з батьками малюків, нещодавно кілька дітей з санаторію «Тетерів» допомогла влаштувати на безоплатні курси з підготовки до школи, допомогли оформити всі необхідні довідки для школи.

 Від спільних проблем до  особистих «історій успіху»

За словами керівника Житомирської обласної організації фахівців соціальної сфери (ЖОАФСС) Вероніки Мишківської, за час піврічного проекту було проведено 80 психотерапевтичних груп для дітей та дорослих з числа внутрішньо переміщених осіб. Це і семінари-тренінги для переселенців та місцевих фахівців соціальної сфери «Толерантність і профілактика крос-культурних конфліктів. Життя на  новому місті – переваги та виклики», які відбулися в  Житомирі, Бердичеві, Коростені, Коростишеві та смт. Іршанську. Ці заходи стали першою спробою налагодження діалогу та поклали початок процесу порозуміння в місцевих громадах. В одну аудиторію були запрошені представники місцевої влади, фахівці, які мають надавати допомогу ВПО, представники громадських об’єднань та самі переселенці. На них говорили про те, як розпізнавати та уникати мови ненависті, існування деструктивних стереотипів стосовно ВПО; про історію та особливості життя регіональних спільнот в Україні; про ситуацію з правами людини в Житомирській області. Організація навіть створила он-лайн посібник для фахівців соціальної сфери  »Психологія травмуючих ситуацій у роботі з вимушеними переселенцями», який розмістила на своєму сайті .

Минулого року в партнерстві з ЖОАФСС Асоціація професійних журналістів та рекламістів Житомирщини провели інформаційно-освітню кампанію по руйнуванню стереотипів щодо ВПО у медіа Житомирщини «Раді познайомитись», який підтримав БФ «Східна Європа». Тренери ЖОАФСС провели навчання для журналістів по руйнуванню стереотипів щодо ВПО. Разом з журналістами місцевого телеканалу СК-1 зняли чотири історії про переселенців з Донецької та Луганської областей, які проживають в Житомирі, Володарську-Волинському та Іршанську. Це були історії про те, як люди хочуть жити, а не виживати, бути потрібними там, де вони живуть. І це їм вдається.

Валентина Григоренко і її "донецький скарб"- швейна машинка

Героїня одного з телесюжетів Валентина Григоренко підтверджує думку, що дорогу здолає тільки той, хто йде. Дорога сім’ї Григоренків до тихого містечка Хорошів (тоді Володарськ-Волинський) пролягла з великого, але неспокійного Донецька. Олександр — колишній шахтар, Валентина – закрійниця та швачка. Син працює в Києві, дочка-студентка, навчається в Білій Церкві. «Коли ми їхали з Донецька, вирішили брати тільки все необхідне, — згадує пані Валентина. — Звичайно, в першу чергу, я забрала свою швейну машинку. У Володарську вона мені дуже згодилася, бо тут давно нема ані будинку побуту, ані ательє. То ж мені, мабуть завдяки місцевому «сарафанному радіо», роботу несли безкінечно».

У березні цього року Валентина Григоренко стала учасницею  проекту «Стабілізаційна підтримка внутрішньо переміщених осіб та місцевих громад у розвитку мікро-підприємництва у Житомирській області», який реалізувався Фондом громади Житомира за підтримки МОМ. Захистила свій бізнес-план по створенню приватної швейної майстерні і отримала міні-грант на придбання сучасного обладнання та фурнітури. Згадуючи про Донецьк, каже: «Того Донецька, що ми любили і за яким сумуємо, уже нема. В моїх думках  колишній дім – не місто, а швидше це просто мій дім — стіни моєї квартири, яка залишилась там. Ми з Олександром ще по приїзду сюди вирішили, що потрібно багато працювати, щоб не думати про минуле. У Володарську ніби всі «пазли зійшлись» — для роботи я отримала, все, що хотіла: і приміщення, і обладнання. І замовлень зараз багато, іноді буває просто справжній «аншлаг».

Інший сюжет про сім’ю  Рєзнікових, яка переїхала з Донецька до селища Іршанська Житомирської області не відразу. Спочатку жили у знайомих в Херсоні, потім у рідні в Маріуполі.

Сім'я Рєзнікових по приїзду у Володарськ-Волинський (тепер Хорошів)

«Коли повернулися у Донецьк, саме було «перемир’я» — артилерія так званих ополченців майже не стихала. Тримали на місці й батьки дружини – їм було важко відпустити нас. Проте, вони бачили, що онуки здригаються від кожного звуку. З часом життя у такій атмосфері  могло б вплинути на їх психіку. Тому, коли тесть і теща самі сказали: «Виїжджайте, бо тут добра не буде», ми взяли дітей, якісь найнеобхідніші пожитки й поїхали», — пригадує Іван Резніков.

І тоді сім’я Рєзнікових – подружжя Іван та Оксана та діти Вероніка, Аліна та Богдан — вирішили поїхати до старшої сестри Івана в Житомир. Діти пішли у школу, Іван почав працювати на будівництві, щоб було на що утримувати сім’ю. Життя потихеньку почало стабілізуватися. У Донецьку Іван мав свій невеличкий бізнес з ремонту взуття, то ж, коли в центрі зайнятості дізнався, що в селищі Іршанську Володарсько-Волинського (нині Хорошівського) району потрібен майстер з ремонту взуття, поїхав туди.

Селищна рада виділила приміщення під майстерню, а коли справа пішла, забрав до Іршанська сім’ю. Тим більше, дружина Оксана мала професію швачки і досвід роботи в майстерні чоловіка ще в Донецьку.  Замовлень стало багато, бо конкурентів у Рєзнікових в Іршанську практично немає. За два рокивони роширили свій бізнес, придбали в кредит обладнання і не тільки ремонтують, а й шиють взуття.

«Після того, як взуттєва майстерня запрацювала, ми постійно отримуємо від людей схвальні відгуки, їм подобається якість послуг. Окрім того, ми знаємо, що Іван планує перевезти в Іршанськ і свого брата, який займається виготовленням ключів – для містечка це теж буде дуже актуальна послуга. Ми будемо й надалі підтримувати цю родину, бо те, що робить Іван Рєзніков – це не лише його власний бізнес, це і велика користь для громади», — вважає селищний голова Іршанська Анатолій Рак.

 Громадський сектор Житомирщини поповнюють організації переселенців

На житомирському Поліссі є лише одна громадська організація, яку створили переселенці в місті Коростень. Це «Об’єднання вимушених переселенців Донбасу «Добротвор». В цьому місці нині мешкає близько 700 осіб, які переселились із зони АТО. В Житомирі переселенців значно більше, і, головне, що багато з них ще продовжують проживати в готелях, санаторіях чи базах відпочинку.

Дончанка Ірина Гладка, яка працює у житомирському регіональному управлінні Державного Фонду сприяння молодіжному будівництву і проживає в готелі «Житомир», впевнена, що створення громадської організації допоможе переселенцям об’єднати свої зусилля для подолання багатьох проблем. Одна з них – це пошук окремого житла. Бо нещодавно оприлюднили рішення міської ради про створення в готелі «Житомир» центру з надання адмінпослуг та виселення з нього переселенців. Інша -забезпечення гемодіалізом кількох хронічно хворих тощо. Ірина вважає, що попри допомогу інших організацій, потрібно мати свою, яка представлятиме інтереси переселенців у місцевій громаді. Тому разом з Оленою Коваленко, яка переїхала  з Криму і зараз працює в регіональному офісі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, зініціювали створення БГО «Мир на долонях».

Юридичні аспекти створення громадської організації не такі складні, як управління нею, визначення пріоритетних напрямків роботи, залучення людських ресурсів. За збігом обставин офіси Асоціації фахівців соціальної сфери, місцевого омбудсмена та регіонального управління «Держмолодьжитла», де працюють переселенці з ініціативної групи знаходяться в одній будівлі, в одному коридорі. Тому у вільний від роботи час спілкуються з працівниками ЖОАФСС  щодо новоствореної організації.

«Під час панельної дискусії наприкінці проекту,  на якій йшлося про шляхи соціалізації переселенців, вирішили — треба створювати в Житомирі громадську організацію, яка б об’єднувала усіх, хто переїхав сюди із зони АТО, представляла і захищала їх інтереси. З усіма організаційними питаннями по створенню ГО ми можемо допомогти, а також навчити менеджменту, фандрайзингу, комунікації зі ЗМІ, бо вже давно працюємо в «третьому секторі», співпрацюємо з іншими організаціями,- говорить Вероніка Мишківська.

Нещодавно активістки створили сайт організаційного розвитку для місцевих ГО «Громадський ресурс Полісся» -http://ngo.zt.ua.  В найближчих планах — проекти, спрямовані на підтримку ВПО, новостворені НДО готові до спільної роботи з новими громадськими об’єднаннями. «Досі  спілкуємось з багатьма переселенцями, з якими познайомилися під час реалізації попередніх проектів, і  бачимо в них не лише клієнтів, а й партнерів для подальшої співпраці», — підкреслюють громадські лідери.

 

Контактна інформація:

ГО Житомирська обласна асоціація фахівців соціальної сфери(ЖОАФСС)

10014,м .Житомир,майдан ім. С. П. Корольова 3\14, оф.111

0634351635  0504632337

zt-consult@ukr.net

http://ztrass.org.ua

 Матеріал рос.мовою можна скачати тут: Переселенцы на Полесье становятся ресурсом для местных общин_рус

Читати також:

У Києві відбулося перше обговорення практикуму деокупації

Практичний досвід волонтерів, які вже сьогодні реалізують процеси деокупації на визволених територіях, має бути корисним не лише у Донбасі після його повернення в Україну, а й в інших регіонах країни – у рамках декомунізації свідомості та розвитку громад. Такого висновку дійшли експерти круглого столу «Деокупація: як це працює?», який відбувся в Українському кризовому медіа-центрі (Київ) …

Житло для ВПО: рівняння з багатьма невідомими

Основне питання, що постало перед громадянами України, які вимушено покинули свої будинки і майно в окупованому Донбасі та Криму – житло. Переселення – завжди виклик, але ставляться до нього по-різному. Частина людей сприймає ситуацію як тимчасову міграцію, однак значна група сімей вже прийняла для себе рішення «пустити коріння» на новому місці. Експерти організації «Громадянська ініціатива …

«FreeUa» — територія вільної творчості

Протягом двох років у Донецькій області спостерігається справжній бум громадських, волонтерських ініціатив та соціальних проектів. Є підстави говорити не тільки про збільшення кількості неурядових об’єднань, але й про розмаїття послуг, які вони надають. Хаби (від англ hub — точка, куди сходяться всі зв’язки — ред.) і відкриті простори, центри соціальної та правової допомоги переселенцям, альтернативні …

З вірою в себе

Кілька кілометрів рівних рядів однакових світлих будинків з червоними дахами. Це Грузія. Містечко для переселенців. Таких поселень в країні більше 40. З’явилися вони у Південній Осетії в перший рік після війни з Росією. Будували бюджетним коштом та на гроші західних партнерів. А що в Україні? А у нас поки що нічого. Поки що. На державу надії …