Олексій Загребельний: «Ми не допомагаємо переселенцям. Ми допомагаємо тим, у кого є проблеми»

03.09.2016 | Кількість переглядів: 1 275

Вам потрібна специфічна допомога? Записуйте: місто Суми, громадська організація «Клуб «Шанс».

«Нам неважливо, звідки й хто ця людина…»

Клієнт клубу "Шанс" з числа переселенців

… Ситуації? О, ситуації у нас різні були! Наприклад, у міліцію кілька разів забирали, – посміхається Валя. – Ми тоді працювали за проектом фонду «Відродження» для підтримки пацієнтів, вимушено переміщених із зони АТО. А там передбачалися й оплата за квартиру; й обіди – ми їм талончики на харчування видавали; і навіть певна сума на руки. Якось я повинна була передати гроші хлопцям зі Слов᾽янська. Ну й уявіть наш гурт: засмаглі хлопці, шість чоловік, у розмові повторюють «Слов᾽янськ»… Першого разу за нами приїхала «Альфа». Я натомість викликала нашого Льошу Загребельного… Розібралися. Потім із «убнонівцями» вже й задружили. І коли знову виникали подібні ситуації, я телефонувала їм, вони допомагали. І в міськвідділі вже нас знали. Їм подзвонять на «102», що ось тут підозрілі люди, нас привозять, вони впізнають, сміються. Але процедуру, якщо когось уже затримано, витримати треба: кожного опитати, а це – години зо дві на одну людину. І я присутня на всіх цих розмовах, з кожним. Хоча пильність сумчан варто відзначити позитивно.

Це – про час, коли Валентина Дейнега працювала сумським координатором проекту Міжнародного фонду «Відродження» «Підтримка пацієнтів – вимушено переміщених осіб із зони АТО Донецької та Луганської областей».

Профілактичні програми серед споживачів наркотиків

Сьогодні вона показує офіс  Клубу: тут – кімната для початкового прийому відвідувачів, тут сидить консультант-психолог, тут – залочка для групових зустрічей клієнтів, ось тут можна проводити заходи, а це – кабінет Загребельного… Гордість стримати непросто, та й не потрібно! Декілька років тому, коли Олексій Загребельний, а власне,  «Шанс», лише-лише починав, про офіс  не йшлося. Чомусь училися, щось робили «навпомацки», але послідовності у Олексія не забереш. І ще – явного тепер перфекціонізму. Бо за спиною – досвід. Немало цікавих і потрібних проектів здійснено, з керівника-початківця Олексій вже давно перетворився на експерта у своїй галузі. Варто зазначити хоча б одне: передусім завдяки «Клубу «Шанс» у області – першій з областей України! – було створено і прийнято обласну програму реалізації державної політики щодо наркотиків.

Як ми працюємо з переселенцями? Знаєте, я б не ставив так питання, – каже Олексій. – Ми не працюємо з переселенцями – ми працюємо зі своєю цільовою групою. Нам не важливо, хто перед нами, якої статі, якої раси, звідки… У нас свій підхід, мабуть, краще сказати – свій принцип: допомагати людині, у якої є проблеми. Особливо, якщо ці проблеми специфічні, як у наших клієнтів. А оскільки ми – одні з основних в області провайдерів для цих специфічних категорій – до нас ідуть.

Своя специфіка

Громадська організація, про яку йдеться, справді має виразну специфіку. Її цільова група: хворі на туберкульоз, ВІЛ/СНІД, наркоманію, вірусний гепатит С… – і серед тих, хто живе на волі, й серед тих, хто її позбавлений. Тобто переважно люди, яких зачепили соціальні болі.

Власне, на перших кроках організації говорилося про значно вужче коло тих, хто потребує допомоги: наркозалежних. Та з досвідом приходило розуміння, що всі ці хвороби, читай – проблеми, надто тісно взаємопозв᾽язані. Бо якщо ти хворий на наркоманію, то маєш високий ризик стати ВІЛ-інфікованим. А якщо вже отримав позитивний ВІЛ-статус, то ослаблений організм охоче причепить до твоїх проблем ще й туберкульоз. І вірусний гепатит С, виявляється, набагато підступніший за ВІЛ, але про останній говорять багато, а про гепатит – значно поширеніший! –  перемовчували…

Акція присвячена Всесвітньому дню боротьби з вірусними гепатитами, 2014 рік

Олексій Загребельний, голова організації, пригадує:

–   Організація була заснована зимою 2006 року ініціативною групою з трьох чоловік. У складі цієї групи був і я. Невелика передісторія, що нами рухало тоді. Волею долі в 2005 році я побував в кількох містах України, де познайомився з людьми та, насамперед, з громадськими організаціями, які працювали в сфері ВІЛ-СНІДу, у сфері наркоманії. Мене настільки захопила ця ідея, що виникло бажання створити такий рух у Сумах.

Було боязко, через розуміння великих масштабів роботи та відсутність досвіду громадської діяльності. Але мотиваційна складова підштовхнула до створення нашого клубу. Назва «Шанс» є символічною. Ми перш за все давали шанс кожен собі для зміни власного життя.

Тепер ми організація, що працює в сфері громадського здоров’я з метою становлення гуманних політик і науково обґрунтованих практик.

Ми ведемо проектну діяльність в кількох напрямках. Умови роботи в нашій організації – це волонтерство. Люди здобувають досвід, показують себе, доводять прихильність справі. Відмінною рисою нашої організації є жорсткий підхід у плані професійності. Ті, хто в нас працює, пройшли навчання і мають відповідну кваліфікацію. Це стосується і соціальних, і медичних робітників.

Як відзначають усі партнери Клубу, а їх у організації немало, основна відмінність усіх проектів «Шансу» – знаходити практичний аспект і говорити завжди про конкретні речі, без «взагалі-повзагалям». А коли із зон конфліктів почали їхати переселенці, справді стало не до просторікування.

Люди бувають різними

Першими відчули тиск хворі на наркоманію кримчани, які отримували замістну підтримуючу терапію (ЗПТ). Росія взагалі проти використання метадону та й будь-яких «замісників». Тобто, якщо ти наркозалежний, шанс на нормальне життя, за умов отримання потрібного лікування, ти втрачаєш. У Криму доступ до лікування був перекритий передусім через це.

Потім почалися проблеми на Донбасі. Першими до Сум приїхали клієнти зі Слов᾽янська. Там питання стояло по-іншому: на даху наркодиспансеру встановили кулемет, тому не лише наркозалежні, а й цілком здорові люди навряд чи охоче б відвідували лікувальний заклад.

Медична частина виправної колонії № 116 - "ШАНС" працює і в тюрмах

Зауважмо: ЗПТ потребує безперервності. Тобто ліки треба отримувати день у день.  Ще жорсткіше стоїть питання для ВІЛ-інфікованих, які отримують антиретровірусну терапію – препарати потрібно приймати майже хвилина в хвилину. А тут – вимушена пауза…

… Це був чотирнадцятий рік, все лише почалося. Приїхало подружжя з Криму. Він так блював… Я ніколи такого не бачила, – пригадує Валентина Дейнега. – Просто фонтаном. І нічого йому не допомагало. Потім мені пояснили, що це реакція організму, що вже вкрай потребує наркотиків. Вони прибули у вихідний, але ми чи не в той день знайшли препарати. Потім приїжджі офіційно були влаштовані на отримання ЗПТ. За кілька днів знайшли їм квартиру. А МФ «Відродження» тоді саме й почав проект, спрямований на підтримку безперервного лікування. Наші клієнти прийшли в себе, озирнулися й… почали шукати недоліки. Воно ж спершу з᾽являється відчуття: мир, не стріляють, лікування є, квартира є, обідами годують – клас! Потім і обіди стали не такі, і вирішили, що ми їм готівку повинні давати… Врешті виявилося, що напозичалися грошей, треба їх кудись переводити, щоб кредитори не побили. А коли звільнили квартиру, все ніби добре, аж з᾽ясувалося, що на балконі, де стояли замкнені речі господаря, вони зламали шафу й ті речі… продали.

Натомість інша історія, яку з задоволенням пригадує Валя:

– Із Горлівки приїхала Наталка, це вже був п᾽ятнадцятий рік. Через місяць – її чоловік Дмитро. Лише з дороги він повідомив, що везе й хвору паралізовану маму. З проблемами, але домовилися: маму відразу поклали в лікарню, там пролікували. Потім жінка оформила інвалідність, бо чомусь на Донбасі у неї, паралізованої, «не знайшли причин для призначення інвалідності»… Самі розумієте, для такої родини важко знайти квартиру. Отож, у першій прожили недовго. З другою пощастило, там були хороші господарі, ввійшли в ситуацію. У пари налагодилася замісна терапія. Потім і проект закінчився, матеріальної допомоги їм ми не можемо надавати, але вони прижилися у Сумах. Наталя влаштувалася працювати у волонтерську благодійну організацію. Діма займається виробами з дерева. Така хороша родина…

Головне – особисті стосунки

Різних ситуацій – хоч книжку пиши. Хтось приїхав з хворими рідними на грані нервового зриву чи, може, в стані того зриву; хтось прибув сюди, а не додому, з місць позбавлення волі – без жодних документів… Олексій пригадує, як приймали людей із маршруток, а вони приїздили з якимись пакетиками, хтось – у тапочках, перелякані. А головне – зі страхом перед хворобами, які ось-ось заберуть у полон знову, й тоді – ніякого нормального життя вже не буде. Бо тоді – біль, чи неминучий потяг знайти дозу, а грошей на це не буде, й врешті – кримінал…

Не повірите, ми за дві години оформляли їм документи, і вони отримували медичну допомогу, – пригадує Олексій. – За звичайних умов ця процедура у них зайняла б тижнів зо два. Але нам допомогли наші контакти, суто людські зв᾽язки з тими партнерами, з якими вже мали спільні проекти. Це й головний лікар наркодиспансеру Тарас Злиденний, і головний лікар тубдиспансеру Леонід Бондаренко, і керівник обласного центру СНІДу Володимир Бутенко… Вони входили в ситуацію, розуміли, в якому критичному стані знаходяться люди. І клієнти деякі встигали отримати необхідні препарати хвилина в хвилину. А вже потім ми допомагали виконувати всі формальності…

І зараз зі Слов᾽янська перетелефоновують ті, хто вже повернувся додому. У Клубі їх теж згадують із добротою: аби якось висловити свою вдячність за підтримку, хлопці прийшли й допомогли зробити ремонт ось у цьому ошатному нині офісі.

До Клубу звонять і зараз, і не лише представники їх цільової групи. Телефони ГО є в базі, то не всі в стані «sos» розбираються в специфіці. Тут якщо не допомагають, то принаймні переадресовують за належністю. «Не було такого, щоб ми комусь просто відмовили», – каже Олексій.

Вже наприкінці зустрічі затримуємося у «приймальні». Ця кімната для первинних консультацій, і Євген Нестеренко, який першим зустрічає гостей, може поінформувати про небезпеку заражень; заходи профілактики; міри, що необхідні негайно, якщо інфікування відбулося. За потреби – направляє до фахівців Клубу.

Під час презентації документального фільму про порушення прав наркозалежних в Україні

– Тут мені подобається, – розповідає Женя. – У Донецьку я працював і на заправці, і на меблевій фабриці, але, знаєте, зрозумів, що найцікавіше – працювати з людьми.

Про Клуб «Шанс» Євген дізнався від знайомих Олексія Загребельного, зокрема – й клієнтів громадської організації, з якими разом займається спортом. Прийшов подивитися, а потім Олексій запропонував йому поволонтерствувати. Третій місяць він освоює нові стосунки.

– Звичайно, з людьми теж треба вчитися працювати. Але ось прийшов один, агресивний, з якимись претензіями. Відчуваю: дістав! Але я змовчав, розказав те, що повинен, і все. Я ж сам колись трішки вживав, тому розумію, в якому стані ці люди, якої допомоги потребують… А зараз?.. Ні! Навіть не курю… Тут із людьми цікаво, тим більше, вже є знайомі, з якими не треба «умнічати», одягати маску.  А ті попередні роботи були… без радості…

Женя бере велику спортивну сумку: його робочий день закінчився. Завтра він прийде сюди знову.

 Рос.мовою матеріал можна завантажити тут: клуб Шанс — рос

Читати також:

У Києві відбулося перше обговорення практикуму деокупації

Практичний досвід волонтерів, які вже сьогодні реалізують процеси деокупації на визволених територіях, має бути корисним не лише у Донбасі після його повернення в Україну, а й в інших регіонах країни – у рамках декомунізації свідомості та розвитку громад. Такого висновку дійшли експерти круглого столу «Деокупація: як це працює?», який відбувся в Українському кризовому медіа-центрі (Київ) …

Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Донбасі: допомога людям по обидві сторони війни

Зайцево, Ленінське, Майорськ, Курдюмовка, Первомайське, Нєвєльське, Водяне, Сєверне, Жованка, Бахмутка, Новоселівка2, Кам’янка… Назви цих поселень на Донеччині постійно лунають у повідомленнях з лінії фронту: тут обстріли, руйнування, загибель і поранення людей, у більшості відсутня влада у звичному розумінні – чи то цивільна, чи то військова, немає магазинів, аптек, медичних пунктів, звісно ж, і банківських установ, …

«Мій будинок — моя фортеця»: як переселенці у Львові вирішують житлові проблеми?

Что нам стоит дом построить?  …Я подумал, что тужить? Нужно взяться нам и строить… Саме ці рядки згадалися під час розмови з представниками організації «Громадський рух переселенців Донбасу». І в цій асоціації немає ні краплі іронії. Ця команда заслуговує на повагу й підтримку. Адже, незважаючи на те, що проекти будівництва житла для переселенців настільки складні …

Дія, що нас врятує

В цій війні ми всі дорослішаємо. Процес нелегкий, болісний, інколи навіть кривавий. Проте безпорадність держави щодо постраждалих людей змушує ставати активнішими та відповідальнішими. І це природно — якщо в одному місці чогось бракує, в іншому воно має з’явитися. Неприродно те, що все відбувається швидко, зненацька, приголомшено несподівано. Мить – і ти у чужому місті без …