Оксана Очкурова, переселенка: мир буде врятований любов’ю

24.09.2016 | Кількість переглядів: 1 336

Жили-були тато, мама і троє дітей: молодшому було 7 місяців, а старшому — 15 років. Старший захворів. Звернулися до місцевої лікарні, а їм кажуть: «Всі палати, всі місця заброньовані під ополчення, лікуйтеся вдома, як хочете». Незабаром після цього син твердо сказав: «Мама, нам потрібно швидше збиратися і їхати». Але їхати було страшно. А залишатися — ще страшніше.

Оксана Очкурова (перша зліва) з командою однодумців

 

- Я вже спостерігала, що життя в місті вмирало, — згадує Оксана Очкурова, переселенка і лідер громадської організації «Центр Спільного розвитку «Дієва громада». — У липні 2014 року зайшла велика кількість техніки, озброєних людей. Мешканці швиденько або сховалися по підвалах, або виїхали, сподіваючись пересидіти тиждень-другий. З вулиць майже зникли машини. Поширювалися жахливі чутки з приводу того, що буде далі. Але дехто відверто радів, що «ополчення» «захищає». Частина жителів вважала, що, можливо, дійсно нам би краще з Росією, як у Криму, на референдум сходимо та забезпечимо собі високі російські зарплати та пенсії. Адже виробництво наше спрямовано на російський ринок, родичі у багатьох вже давно заробляють в Росії. Друга ж частина містян навіть і чути не хотіла ні про референдуми, ні про федералізацію, ці люди чітко ідентифікували себе українцями, які живуть в українському Донбасі.

І розсудливі люди розуміли, що приходить біда страшна. Не було визначеності, не було меж (по лінії зіткнення між підконтрольною Україні територією та непідконтрольною — ред.), як зараз. Подолати цю дорогу було досить страшно. Тому що вже йшла активна фаза інформаційної війни. І ми не розуміли, як перетнути територію. Люди, які підтримували «ополчення», вони говорили: «Тут ми під захистом, ми вдома». А чутками нагнітали обстановку, що «машину заберуть, якщо будете їхати, чоловіка мобілізують, дітей — у дитбудинок, тебе зґвалтують». Тобто їхати (за межі «ЛНР» — ред.) небезпечно.

Тривога була в душі. Не всьому вірили, так (сміється), в «розіпнутих хлопчиків» не вірили, але тривога була. І 1 серпня  над містом з’явився літак. Випустили теплові ловушки, щоб «ополченці» не могли попасти в нього з ПЗРК. А вже увечері в соціальних мережах писали про авіаудари, жертви серед мирного населення і навіть про фосфорні бомби!

Вирішили виїхати, речі взяли найнеобхідніші: нас п’ятеро, а машина одна. З рідного міста вибралися спокійно, ще були саморобні блокпости, «ополченці» сказали: «Ви там  на дорозі акуратно, авіація літає, їдьте з відкритими вікнами». Ми усміхнулися: невже нам допоможуть ці відкриті вікна? Яка користь з того, що ми почуємо, як летить літак?..

Ніч. Майдан. Старобільськ не спить. Фестиваль "З країни в Україну"

І ось ми на першому блокпосту українських військових: тремтіли в машині, така була напруга! Нас зустрів хлопчина, трохи старший від мого старшого сина, з автоматом та в гумових шльопках, українською запитав, куди їдемо, звідки. Перевірив документи і побіг кудись. Повертається зі жменею цукерок. «У вас діти в машині, — каже, — візьміть, будь ласка». Він дає ці цукерки… руки у мене тремтять… цукерки падають по машині, я сиджу, плачу. Ось у мене це було перше враження, такий переломний момент, коли я зрозуміла, що ніхто нікого «не викраде», ані машину, ані чоловіка, ані дітей не забере. Що ось ми — під захистом закону. Я зрозуміла остаточно і безповоротно: ми залишимося в Україні з Україною.

…Через два роки Оксана в Старобільську Луганської області співала гімн України на міській площі, де вперше в історії цього маленького міста тисячі місцевих жителів прийшли на небачений за напруженням емоцій мандрівний фестиваль «З країни в Україну» за участю яскравих, молодих артистів України.

Щоб це свято відбулося, Оксані як засновниці і лідеру громадської організації «Центр спільного розвитку «Дієва громада», довелося подолати чимало труднощів. «У якийсь момент опускалися руки, — зізнається вона. — Але, коли дочекалися фіналу, коли на сцену виходять всі артисти, всі організатори, і фінальна точка: гімн України звучить, без акомпанементу, наживо, виконують артисти — співає вся площа!». Гордість переповнювала Оксану та її однодумців — організаторів цього грандіозного заходу: Яну Любимову, Олександра Букрєєва, Катерину Сидорову, Марину Бражникову, Наталію Ломоносову, Юлію Їжак, Інну Чишкалу, Ольгу Квітко, Ольгу Черв’як, Максима Щербакова, Тетяну Вербецьку, Миколу Моложона, Максима Лиманського, Ірину Сичову, Яну Литвинову…

Оксана легко зітхає і посміхається:

- Ось заради цього потрібно було зазнати всі труднощі, які були на шляху аби почути це! Побачити, що тут багато українців, і заради них потрібно працювати.

З декретної відпустки — до СББ ( «Старобільський бабський батальйон»)

І за освітою, і за професією, і за покликанням Оксана — культпрацівник. Оксана закінчила Луганське училище культури за фахом «режисер», потім інститут культури, працювала у місцевому палаці культури. І все було в радість: і робота, і будинок з садом-городом, і сім’я, і ​​діти.

Рідному місту та його захисникам - миру

- Коли ми прибули до Старобільська — це було так, як кожного року ми їздили до мами відпочивати: на річку і все таке, — згадує Оксана. — Не думали ні про яку роботу, я була в декретній відпустці. Чоловік теж відпочивав, хоча вдома він займався приватним бізнесом. Були якісь заощадження. Ми на них жили. Потім як багатодітна сім’я ми отримували гуманітарну допомогу від благодійних організацій. Підходила осінь, ми зрозуміли, що потрібно влаштовувати дітей до школи. Хоча б тимчасово. Уважно слідкували за зведеннями з фронту, коли вже українська армія визволяла Луганську область, коли вже оточили, стояли на вході до нашого міста, ми очікували, що два тижні діти походять в школу в Старобільську, і ми поїдемо додому. Але «не так сталося, як гадалося». У мене вже старший син за цей час закінчив школу тут, в Старобільську, вже і вступив до інституту. За цей час нам довелося один раз з’їздити до нашого міста за зимовими речами. І поки там були, безперервно чули, як від нас по українській стороні, по Попасній, по Бахмутці без упину летять снаряди. Було чутно, звідки вони летять і куди летять. Коли ми поверталися вже до Старобільська, ми бачили ці попадання. Бачили ці нескінченні воронки, зруйновані будинки, підірвані лінії електромереж і видно було, звідки це прилітало.

На нашу велику родину в маминому маленькому будинку не вистачало місця. Сім’я розділилася: старші діти з мамою жили в будинку, ми з чоловіком і з маленькою дитиною — в літній кухні.

Мурал у Старобільську - сучасна пам'ятка у 330-річному місті

На перших порах сподівалися, що все це незабаром закінчиться і ми повернемося додому. Чоловік знайшов роботу, поміняв на іншу — в Старобільську підприємств немає ніяких, і все, що пропонується, низькооплачуване. Ми жили як звичайні переселенці, отримували гуманітарну допомогу, а потім в якийсь момент стало вже і сумно, і нудно, в той момент у мене була страшна депресія. Потрібна була якась віддушина. І ми почали збиратися в жіночому клубі «Надія», який був організований Старобільською громадською організацією «Воля». У нас були  заняття з рукоділля, зустрічі з психологом, чаювання і просто спілкування.

Я взагалі сама по натурі дуже діяльна. І стільки часу сидіти вдома, склавши руки?! Я не уявляла, що моє життя може так одноманітно проходити. Мені хотілося кудись себе пристосувати. І коли з’явився цей жіночий клуб, зустрічі, можливість спілкуватися — я зрозуміла, що можна час присвячувати не скигленню «як все погано, і коли це закінчиться?», а можна ж хоч щось робити! Хоч чимось бути зайнятою, відволікатися. І це дійсно рятувало. Я познайомилася з волонтерами, які запропонували допомагати армії. Я із задоволенням погодилася, і стала пекти пиріжки на передову в складі СББ — це «Старобільський Бабський Батальйон».

Волонтери — Володимир Бахтін і Євген Круцик — стали допомагати армії більше двох років тому, з початком цих подій. У Володимира великий город, було багато помідорів, зелені, до того ж Марія, його дружина, така діяльна!  То помідори відвозили, то томатом перекручували. Перший раз з’їздили на лінію дотику, дізналися потреби військових. Кинули клич — хто чим допоможе? Ну, чим тут жінки можуть допомогти? Випічкою, елементарними засобами гігієни, сигаретами. Зібрали навколо себе команду таких жінок, які раз-два на тиждень випікали пиріжки, фермери давали то масло, то борошно… В «Бабському батальйоні» в основному жінки-пенсіонерки. З переселенців я одна, решта — місцеві. Командир у нас Володимир Бахтін, він справжній комбат.

Зовсім недавно волонтери проводили свого комбата в останню путь. Раптову смерть Володимира Бахтіна особливо важко переживали жінки. Та «на війні, як на війні». «Старобільський Бабський Батальйон» продовжує виконувати свою бойову задачу — допомагає українським воїнам захищати рідну Луганщину.

Спочатку було Слово. І Слово було — Любов

Посиденьки в жіночому клубі, метушня навколо випічки для воїнів, нові обличчя, нові турботи — все це струсонуло Оксану і змусило згадати її про своє професійне покликання:

Маленький епізод в "Естафеті Щастя"... Даруємо усім

- Я ще й культпрацівник, зрозуміла, що потрібно робити те, що ти вмієш робити. А я вмію організувати свято. Навколо мене згуртувалися дівчата-переселенки, в липні 2015 року ми створили ініціативну групу. Разом відвідали кілька тренінгів. Коли навчаєшся у талановитих психологів, дуже багато чого в житті стає на свої місця. Ми в той момент зрозуміли, що дуже багато залежить від нас. Не потрібно чекати ніякої допомоги ні від уряду, ні від держави. Ніхто не допоможе, якщо ти сам не захочеш щось робити в цьому житті, змінювати своє життя. І утворена нами група переселенців власними силами намагалися допомогти один одному, вирішували питання,  проводили заходи для дітей, дорослих для інтеграції переселенців в нову громаду.

Перший захід у нас був «Естафета Щастя». У мене була така думка, щоб в цій рутині життя знайти щасливі моменти, щоб кожна людина змогла відшукати за час, коли вона живе переселенцем в Старобільську, три щасливих моменти, які були в її житті. Це дрібниці, на які в звичайному житті може, не звертав би уваги. Припустимо — зробила гарну зачіску. Або син отримав хорошу оцінку. Або чоловік несподівано подарував квіти! І зараз такі моменти тебе роблять щасливою. Для дітей були підготовлені майстер-класи, подарунки. А дорослі могли поспілкуватися та поділитися цими щасливими моментами. І для мене було відкриття: не всі люди замкнулися в собі. Люди хочуть спілкуватися, ділитися цими щасливими моментами. І ми спробували їм донести, що жити потрібно — сьогодні, зараз. Тому що завтра може не настати. А те, що було, вже ніяк не повернути.

Парад дитячих візочків

Наша ініціативна група переселенців виграла кілька грантів на проведення подібних заходів. Потім люди стали до нашої групи підтягуватися. Ми зібрали базу переселенців. До нас зверталися благодійні організації, ми допомагали їм видавати гуманітарну допомогу: матусям з дітками до року, вагітним, пенсіонерам, багатодітним сім’ям. Нас почали впізнавати вже. Ось, наприклад, Міжнародна Організація Міграції (МОМ), або церква, звертається до нас: ми знаємо, що ви займаєтеся в місті переселенцями, ви б не могли організувати таку-то видачу?

На той момент в місті не було жодної організації ВПО. Коли я розмовляла з районною владою, чиновники говорили: дуже добре, якщо в місті з’явиться організація переселенців. Ось уже два роки минуло з початку конфлікту, і  міська влада думає, що все нормально, всі влаштувалися, люди якось працюють, якось виживають — загалом, проблем немає ніяких! Вони вважають, що проблема вичерпана . Якщо не заявляти про себе, постійно не нагадувати про проблеми, то вони вважають, що всім однаково погано, або однаково добре.

Ми з дівчатами-волонтерками вирішили, що для нормальної взаємодії з владою потрібно реєструвати громадську організацію, і 1 березня 2016 року з’явився «Центр спільного розвитку «Дієва громада». Ми хочемо стати частиною громади Старобільська, навіть «євро-громадою», щоб спільними зусиллями ми могли розвивати це місто, щоб була взаємодія між людьми. Тому наші заходи спрямовані на всіх членів громади.

Мурал у Старобільську з'явився завдяки переселенцям, військовим та небайдужим старобільчанам

Ми зараз закінчили проект «Рідному місту — освічення в коханні». Перший етап — ми робили спільно з військовими  мурал. Розмальовували стіну в парку — і вона вже стала улюбленим місцем для фотографування. Вийшов красивий петриківський розпис з Деревом життя і написом: «Я люблю Старобільськ». Символічно, що задумка і виконання — це переселенці і військові.

Друга частина проекту: ми проводили конкурс поезії, прози, фотографій, пісень про любов до Старобільська. Ми хотіли об’єднати місцевих жителів і переселенців. Хотілося зібрати  їхні емоції — не негатив якийсь, а за що за два роки встигли полюбити це місто. Ми зібрали 75 робіт, і збираємося випустити невелику брошуру на честь 330-річчя Старобільська. Партнер видання — Український жіночий фонд.

І для дітей у нас була третя частина проекту — дуже великий захід «Покоління UA». Була велика ігрова програма з конкурсами, майстер-класами. Ми робили маленьких голубів-орігамі з кольорового паперу, до повітряних кульок з гелем прикріплювали, діти писали побажання місту, світу, масово запускали цих голубів. Потім у нас була карта, на якій ми писали побажання місту і залишали кольорові долоньки. Різнокольоровими стрічками  виплітали кожну область України, створюючи мапу.

Рідному місту - освідчення в коханні

Коли я почала займатися громадською діяльністю в Старобільську, мені потрібно було їхати до Івано-Франківська на тренінг по роботі громадських організацій. І мені хотілося привезти туди якусь брошуру про Старобільськ, показати, чим цікаве місто, що є така точка на карті Східної України. Шукала і по бібліотеках, і по книжкових кіосках — нічого знайти не могла. І тоді я зробила сама невеликий буклетик, своїми силами. І в принципі, цей буклетик і зараз користується попитом. Коли якісь делегації приїжджають, ми його роздруковуємо, вручаємо гостям, і військові з задоволенням його беруть. У будь-якому місті це є, а в Старобільську чомусь такого не було.

«Потрібно знаходити щось об’єднуюче, що могло б примирити»

Як керівник громадської організації, що працює безпосередньо з вимушеними переселенцями, Оксана Очкурова краще, ніж будь-хто інший в місті, знає реальний стан справ і, головне — настрої цих людей, багато з яких із вимушених переселенців перетворюються на вимушених «поверненців». Оксана пояснює:

- Насправді з початком бойових дій  було багато людей, які шукали житло в Старобільську, у мене залишилися з того часу списки. І зараз, коли я цим людям телефоную, то чую: я виїхав, я виїхав, я виїхав… Хоча ми їх тут бачили, знали, вони дійсно тут жили. А чому повернулися? Тому що ціни на житло тут дуже високі! До того ж велика кількість людей, які винаймали житло в Старобільську, зіткнулися з проблемою: господарі цього житла різко стали повертатися. З тієї ж Москви, з інших міст Росії. І переселенцям ставили умову: за один тиждень зібрати свої речі і виселитися.

Напевно, через те, що кордон неподалік, і тут таке містечко — дуже мало робочих місць, старобільці працювали в Росії. Підприємств тут немає. Ну, установи якісь, школи, бюджетники, є приватний магазин — і все. Де люди можуть працювати? Роботу дуже важко знайти в цьому місті. Житло — теж. Тут багатоповерхівок немає. В основному — приватний сектор. Але він завжди був досить дорогим.

Тому люди виїхали назад, до Луганська, інших міст на окупованій території — там є хоча б своє житло. Я дуже багатьом переселенцям телефонувала, вони кажуть: страшно там, там погано, роботи немає — але хоча б є дах над головою. Був би тут дах над головою — простіше було б роботу знайти. А так… особливо, якщо з дітьми, тебе виганяють: поставили тиждень терміну, і ось спробуй собі знайди за цей час житло.

Покоління UA

Наша сім’я дуже додому хоче повернутися. Тому що, дякуючи Богові, наш будинок уцілів, хоча по місту були обстріли. І родичі залишилися. Зрозуміло, що зараз дуже складні відносини з багатьма моїми друзями, колегами. Скажімо, ми стали по різні боки і у нас різні завдання.

У мене є надія на повернення. Я оптиміст по життю. Я все-таки не вважаю, що ті люди, які залишилися там, вони всі — зрадники. Дехто з об’єктивних причин не зміг виїхати, дехто дійсно помилявся, і зараз помиляється. Але моя така думка: з ними треба працювати, треба розмовляти, об’єднувати, треба вчити. Вперше ми всі потрапили в такі обставини. Хтось сильніше виявився, хтось слабкіше. Хтось нас зараз звинувачує, що ми виїхали, а вони в найважчий час залишилися в своєму будинку і зазнавали і безгрошів’я, і ​​голод, і обстріли, і відсутність води… Я вважаю, що не можна зараз озлитися один на одного. Зараз найважливіше — це об’єднання всіх людей. Я, звичайно, не кажу, (сміється) як Надія Савченко — прийти та Плотницькому руку потиснути! Ні! Але з людьми, які залишилися на тій території, і бояться, що зайде туди Україна – з ними потрібно розмовляти. Потрібно знаходити щось об’єднуюче, що могло б примирити. І, природно, дуже нам потрібна державна програма об’єднання людей. Тому що всі ці роки, 25 років, у нас тільки й робилося, що роз’єднувалася Україна (з гіркотою в голосі). Завжди захід протиставлявся сходу, завжди знаходилися якісь відмінності. А зараз прийшов час об’єднувати Україну.

Вільного місця немає на площі, де проходить фестиваль «З країни в Україну»

У нас 10 липня відбувся фестиваль «З країни в Україну». Є такий Мандрівний фестиваль, який організований Фундацією соціальних інновацій. Нам дуже приємно було, що ми були причетні до нього. У цьому році він проходив по 11-ти містах України, серед яких виявилося одне з найменших міст — наше.

Так вийшло, що саме переселенці, наша громадська організація взялася за проведення цього фестивалю у Старобільську. Ми до роботи над цим фестивалем долучили небайдужих старобільчан. На щастя, є такі люди, які безкорисливо, на волонтерських засадах, хотіли працювати, приносити радість іншим. Фестиваль відбувся. Хоча на етапі підготовки ми подолали надзвичайні перешкоди. Ми хочемо зробити в місті свято, а натикаємося на стіну байдужості: «А нам це не треба! Ви хочете волонтерити — будь ласка, а ми тільки за гроші будемо працювати!».

Але, незважаючи на це, фестиваль дуже добре пройшов! Як говорили організатори, фестиваль потрапив до трійки лідерів як найбільш емоційний. Для Старобільська це було унікальне, такого ніколи не було. Ми порахували — близько 5 тисяч осіб відвідало (і старобільчан, і переселенців) цей фестиваль. За підсумками фестивалю Фундація соціальних інновацій оголосила грантовий конкурс, і ми опинилися серед 4-х переможців. Ми отримаємо фінансування на відкриття публічного простору «STB Сіті Хаб». Це буде таке місце, де можуть збиратися громадські організації, переселенці, і молодь. СТБ (STB) — це Cтаробільськ. Так старобільчани його скорочено називають!

Майбутнє Старобільська - з Україною в серці

Ось зараз наша громадська організація поки не має приміщення. Тобто зараз ми збираємося в парку на лавочці! (Сміється). А вже після втілення в життя проекту публічного простору «STB Сіті Хаб» у нас буде чудове місце, де ми зможемо і творити, і розвиватися, діяти далі на благо міста, на благо один одного.

Роботи дуже багато! Ми хочемо, щоб наша діяльність об’єднувала людей, і щоб люди любили місто. Тому що взагалі любов — вона починається, напевно, з поваги один до одного і з любові до того міста, в якому ти живеш. Якщо ти це будеш любити —  будеш цінувати, доглядати, світ буде змінюватися навколо.

Контакти:

Громадська організація «Центр Спільного розвитку «Дієва громада»:

 Луганська область, м Старобільськ

Тел. 066-06-58-125

E-mail: dievagromada@gmail.com

ФБ сторінка групи https://www.facebook.com/groups/1539388996367336/

Версію рос.мовою можна завантажити тут: Оксана Очкурова, переселенка_мир спасется любовью

Читати також:

Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Донбасі: допомога людям по обидві сторони війни

Зайцево, Ленінське, Майорськ, Курдюмовка, Первомайське, Нєвєльське, Водяне, Сєверне, Жованка, Бахмутка, Новоселівка2, Кам’янка… Назви цих поселень на Донеччині постійно лунають у повідомленнях з лінії фронту: тут обстріли, руйнування, загибель і поранення людей, у більшості відсутня влада у звичному розумінні – чи то цивільна, чи то військова, немає магазинів, аптек, медичних пунктів, звісно ж, і банківських установ, …

«Мій будинок — моя фортеця»: як переселенці у Львові вирішують житлові проблеми?

Что нам стоит дом построить?  …Я подумал, что тужить? Нужно взяться нам и строить… Саме ці рядки згадалися під час розмови з представниками організації «Громадський рух переселенців Донбасу». І в цій асоціації немає ні краплі іронії. Ця команда заслуговує на повагу й підтримку. Адже, незважаючи на те, що проекти будівництва житла для переселенців настільки складні …

«Воля» — це Старобільськ. А Старобільськ – це Україна

Подружжя Володимира і Наталі з маленького районного центру Старобільськ на Луганщині повсякчас опиняється у центрі не тільки місцевих, а й всеукраїнських потрясінь,  живе у вирі боротьби за ідеали національної української ідеї, відстоює принципи демократії і незалежності країни, гостро реагує на прояви порушення цілісності держави і відсутність патріотизму у деяких мешканців області. Володимир Григоренко і Наталя …

Дія, що нас врятує

В цій війні ми всі дорослішаємо. Процес нелегкий, болісний, інколи навіть кривавий. Проте безпорадність держави щодо постраждалих людей змушує ставати активнішими та відповідальнішими. І це природно — якщо в одному місці чогось бракує, в іншому воно має з’явитися. Неприродно те, що все відбувається швидко, зненацька, приголомшено несподівано. Мить – і ти у чужому місті без …