Однодумці з Бахмута. Українського

05.07.2016 | Кількість переглядів: 643

У звичайному житті в тодішньому Артемівську більшість з них, мабуть, ніколи б не зустрілися, не стали б однодумцями, близькими людьми. Але настали часи, коли сусіди, добрі знайомі і навіть родичі ставали чужими: настільки неприступним став вододіл між Добром і Злом, і кожен по-своєму розумів, де «наші», а де — «вороги». Починалася війна. Гібридна.

Ті, хто вирішив чинити опір агресивному «русскому міру», знайомі і не знайомі, об’єдналися в підпільну групу «Бахмут Український» навесні 2014 року, коли в місті реально небезпечно було проявляти проукраїнську позицію. На флагштоку міськради під крики «ура» підняли прапор так званої «ДНР», в місті господарювали озброєні сепаратисти, стрілянина велася в житлових районах.

Волонтерська група Бахмут Український

На початку липня 2014-го місто звільнила українська армія. Над Артемівськом замайорів державний прапор України.

Сьогодні «Бахмут Український» — офіційно зареєстрована громадська волонтерська організація, в якій більше 50 активістів і кілька сотень помічників, в тому числі і переселенці.

 Свої серед чужих, свої серед своїх

Бухгалтером Світлану Кравченко звично називають за любов до обраної професії. Ще вона народний майстер, більше 10 років вивчає традиційні українські культурні традиції, мріє побудувати в Бахмуті інтерактивний музей народної творчості.

Світлана Кравченко, одна із засновниць волонтерської групи «Бахмут Український», згадує:

Світлана готує дефіле українських костюмів

- Коли це все починалося (захоплення незаконними збройними формуваннями міст Донбасу — ред.), кілька людей зібралися і вирішили створити організацію. Це було 12 квітня 2014 року. Кому належить першому ідея — я не можу сказати, і, напевно, ніхто не може сказати. Ми просто зателефонували, на наш погляд, надійним людям і зібралися разом, нас було близько 10-ти. І вирішили створити внутрішню розсилку, закриту пошту, в якій брали участь від 50 до 150 учасників, щоб знати, що відбувається навколо, аби в разі необхідності допомагати один одному та іншим людям. Ніде ж не було ніякої інформації. Ні в мережах, ні по радіо, ні по телевізору.

Потім ми розфарбовували дерева і стовпи українською символікою. Прапорами, як ми говорили. О 12 годині ночі виходили парами, від вокзалу до центру — вулиця Горбатова. В один з таких виходів мене застукали таксисти. І почали переслідувати (сміється). Ну якщо правда, то я дуже злякалася. Я не знала, чим це закінчиться. Але того разу усе обійшлося…

В Артемівську на постійній основі розташовані військові частини, в яких розміщувалися  українські військовослужбовці. Жителі міста, в тому числі і Світлана Кравченко, дбали про них.

Здавалося, їх ніхто не підтримував. Але потім виявилося, що їх підтримували багато людей. Але всі ж боялися! Бо не знали, яку позицію займає твій сусід. «Наші хлопці возили туди пісок для мішків, аби вони могли захистити себе, — розповідає Світлана. — Збирали гроші. Інші групи зібрали їм гроші на кабель, щоб підключити телефони і електрику. Купували білизну, одяг. Як ми говоримо, це були перші наші «діти». Вони нічого не просили. Але ми самі і пиріжки пекли, і продукти передавали. І коли загострювалася обстановка, і ми зрозуміли, що, можливо, Бахмут займуть (прихильники так званої «ДНР» — ред.), ми розробили план, як врятувати цих хлопців. Почали передавати цивільний одяг, і вирішили, що у разі чого ми їх розберемо по домівках, як своїх власних родичів. Ну, зрозуміло, що  зараз здається наївним. Але ми робили, що могли.

Я ходила до госпіталю. Перші поранені прибули 2 липня (під час боїв сил АТО за звільнення Артемівська та сусідніх міст в липні 2014 року — ред.), всі були з батальйону «Донбас». Один хлопчик помер. Просто одразу. Його ніколи я не забуду, дуже красивий, його звали Сергій Бохонько.

Їх було 12, наших перших поранених. Там були старі, молоді. Вони тільки що вийшли з бою.  Ми побігли додому, приготували їжу. Принесли постільну білизну. Кого могли, переодягли. Принесли їхні речі додому, прали їх всю ніч. Я тоді вперше почула запах крові і бруду. Цього ніколи не можна забути. Бруд на одязі … не знаю, можливо, це був порох. Вранці прибігли, декого переодягли повністю, тому що їх одяг був такий, що не можна було одягати.

Палати лікарні зайняті і зараз

І ось того першого ранку, коли поранені потрапили до лікарні, ми і почали знайомитися там (з тими, кого знали тільки по соцмережах — ред.). Вранці поприходили люди, їх було дуже багато. Ми організували групу, яка доглядала за пораненими в лікарні. Це був час самовіддачі в дні війни і постійного щоденного подвигу. Ось навіть коли в лікарню йшли люди, видно було, що у них дуже маленькі статки, що у них там чогось особливого, може, і вдома їсти нічого. Але пораненим хлопцям завжди було принесено найкраще: найкращий бульйон, м’ясо, чудова постільна білизна. Один наш знайомий підприємець став записувати номери телефонів тих, хто приходив допомогти. І наша група стала поповнюватися.

  «Весела хунта» — товариство з безмежною відповідальністю

Топограф державного підприємства геоінформатики та маркшейдерії «Донбасгеоінформ» Віктор Горобець відомий в соцмережах своєю літературною творчістю, його остання поетична збірка «Ікарологія» вийшла в квітні 2015 р. в київському видавництві «Ярославів Вал». Віктор говорить і пише українською. У волонтерській організації «Бахмут Український» він керує виготовленням маскувальних засобів. Після основної роботи він разом з однодумцями плете маскувальні сітки для українських військових, розташованих по всій лінії зіткнення. Черга на виконання індивідуальних замовлень з підрозділів розписана на кілька місяців вперед, тому учасники команди працюють без вихідних. Будній день відрізняється від суботи-неділі тим, що вихідними волонтери працюють довше. Себе вони називають «Товариство з безмежною відповідальністю «Весела хунта».

Розповідає Віктор Горобець:

- «Весела хунта» — ми так себе для сміху назвали. У нас своєрідний гумор! Коли пішли байки про «розп’ятих хлопчиків», про «снігурів» і тому подібні нісенітниці, ми з певним  цинізмом, почали стібатися в пику російським пропагандистам: так, так, ми – хунта! От і нажартували собі «товарну марку». Тепер нас знають саме так.

Майстер-клас від Віктора Горобця

Спускаючись до підвалу, де розташована наша майстерня, я виходжу у світ. Розумієте, будь який митець – людина індивідуальна.

Автономна, самостійна, самодостатня. У творчої людини увесь світ – всередині неї. Вона конструює світи і населяє ці світи своїми героями. Живе одноосібно. Тому працювати в колективі – це «переламати себе через коліно». Війна розірвала мою самотність.

Я не дуже і пускав інших до свого життя. А тут довелося. Адже мої колеги по волонтерству не просто земляки, вони однодумці. Самі розумієте, одна справа бути патріотом на Західній Україні і зовсім інша – тут. Доводиться кожну людину перевіряти, розуміти, що вона собою уявляє і вирішувати – чи довіряти їй, чи краще триматися подалі.

У своїй діяльності ми бралися за все: від борщів для батальйону «Донбас» до окопів другої лінії оборони, від культурних заходів до закупівлі автонавігаторів для спецназу. Звісно, не обійшлося без детальних карт місцевості. У нашій армії з якісною картографією скрутно. А у нас (в «Донбасгеоінформ») докладні карти були. Про це мало хто знав, бо геодезія з топографією вважалися секретними. Так, армія

"Кікімора" від бахмутських майстрів

мала карти масштабу 1:100 000, вони є в інтернеті, у відкритому доступі. Але це все одне, що воювати по пачці «Біломору». Там теж карта намальована. Крім того, електронний формат не дуже зручний, а паперова карта має переваги: вона наглядна, на ній можна щось малювати, планувати. І тому довелося їх друкувати.

Наші реальні справи почалися з купівлі тепловізора для воїнів. Він коштував 50 тисяч гривень. По тому часу машину можна було купити, але ми узяли тепловізор. З того і пішло… Усього і не згадаєш! Зараз збираємо кошти на нічний приціл.

Формально, плетіння сіток почалося ще з 2014 року. Просто тоді це відбувалося час від часу, а в останній рік процес набув професійних рис і став щоденним.  Тому у мене практично немає часу. Я так само тягну лямку на своїй роботі, де платять раз на три місяці, бо війна не сприяє розвитку, але не скиглю. Ми створили «Бахмут Український» не тому, що це модно або вигідно, а тому, що не могли інакше. Ми не заробляємо своєю активною громадянською позицією. Навпаки, ми вкладаємо власні гроші у майбутню перемогу: від закупівлі основ для маскувальних засобів до фінансування різних проектів для підтримки армії. Тому що ми – справжні волонтери, а не «професійні любителі Батьківщини», які на війні примудряються заробляти.

Склад команди постійно змінюється. Одні приходять на один раз, інші залишаються надовго. Десь 5-8 осіб плетуть постійно. Хтось виділить раз на місяць час – і ми цьому раді.

Анжеліка і діти-переселенці

У «Бахмуті Українському» всі дзвінки ведуть до Анжели. Саме їй доручили телефон з номером цілодобової «Гарячої лінії» волонтерської організації «Бахмут Український», тому вона тримає в своїх руках всі внутрішні і зовнішні зв’язки організації. Це повноцінний колл-центр в особі однієї відповідальної, фантастично комунікабельної людини, яка володіє особливим даром — вислухати кожного. Анжела — це звично для всіх, а офіційно, за паспортом — Анжеліка.

 Анжеліка Бороздіна розмірковує про себе і те, що відбувається навколо:

 - Якби раніше сказали, що стану волонтером — не повірила ніколи. Звичайно, ситуація в країні не залишала мене байдужою, хвилювала. Але були сімейні проблеми, які мене поглинули на той момент.

Це і маленька дитина, котра перенесла операцію, і мама, яка вимагала догляду: доводилося в сусіднє місто по три рази їздити,

Анжеліка і син Філіп

доглядати за нею. Весь цей клубок труднощів не давав мені робити додатково ще щось. Згодом стали переважати думки: такі події в країні відбуваються, а що я скажу дітям, коли це закінчиться, де я була, що робила? Поступово через знайомих, через друзів стала шукати виходи, хто, де має такі ж, як у мене, прагнення. Зараз подобається, що люди такі навколо. Тому що в нашому оточенні небагато таких і залишилося. Багато знайомих, навіть родичі відпали, тому що наші інтереси не сходилися. Так складалася ситуація навколишня. А тут саме такі люди виявилися, які хотіли допомагати, разом щось зробити. Бачимо: щось ми можемо зробити, значить, ми сила!

Коли хлинула в наше прифронтове місто хвиля біженців, довелося вирішувати цю проблему. Негайно оформляли в гуртожиток, допомагали. Навіть місцеві люди нам телефонували на «Гарячу лінію», пропонували житло для переселенців. Свої будинки віддавали, коли саме великий потік пішов.

З самого початку ми намагалися допомогти найбільш обділеним. Це були люди похилого віку, діти. Але наші ресурси не нескінченні. Довелося звертатися через Фейсбук до всієї України, шукати допомоги, підтримки. Відгукнулося багато людей.

У нас багато постійних помічників: київські айтішники (IT-група), «Надійний тил» — волонтерська організація, волонтер Дмитро Lider, це так він зареєстрований в Фейсбуці. Не всі говорять нам свої прізвища. Просто інкогніто переказують гроші. При цьому конкретизують: на дітей, на старих, на бійців, на культурні заходи — побажання пишуть. Люди хочуть конкретно знати, куди йдуть їхні гроші. Ми намагаємося відповідати.

Матусі-переселенки з дітьми отримують подарунки від "Надійного тилу"

У нас склад є по вулиці Чайковського. Там постійно видаємо гуманітарну допомогу дітям-переселенцям. Співпрацюємо з міжнародними організаціями: ЮНІСЕФ, Чеської місією «Людина в біді», ГО «Елеос Україна» (капелани Михайлівського Собору). Намагаємося охопити своєю увагою віддалені села, «сіру зону». Не всі звідти можуть приїхати до нас. Тому ми самі доставляємо допомогу. У нас є список тих, хто телефонує на Гарячу лінію з віддалених міст і сіл – Сіверська, Дронівки, Серебрянки, з прифронтової зони — це Кодема, Новолуганка, Миронівка. І ми відправляємо адресну допомогу переселенцям, дітям-інвалідам, людям похилого віку, багатодітним.

Ще була акція «Плюс 1». Ми звернулися до жителів: коли ти купуєш канцелярське приладдя — купи ще щось для тієї дитини, батьки якої не можуть цього купити.

Ми ставили візки в канцелярських магазинах. Покупці щось складали туди. І ми від себе додавали теж. Потім роздавали. Охопили всі школи і навіть дитячі садки не тільки Артемівська, а й району, це два міста-супутника Соледар і Часів Яр. Ми орієнтувалися на офіційні дані міськвно (Управління освіти Бахмутського міської ради — ред.): скільки в кожній школі, в кожній групі дитсадка дітей-переселенців. І ось з цього числа розвозили, роздавали подарунки діткам в руки.

Моєму старшому синові 22 роки, а молодшому, Філіпу — 5. Коли я йду на склад, або на видачу допомоги, я говорю — я йду до маленьких діток. Ти перебери свої іграшки, книжки — що нам вже не потрібно, що вже тобі не цікаво — ми віддамо діткам.

І ось ми відбираємо. Правда, буває, дещо в серцях віддає: «Я ще не награвся!» Буває, купиш іграшку, або подарують, приношу йому: «А ось тобі дітки передали. Ти їм віддаєш — і вони тобі віддали». Такий вік, коли треба закладати основу всьому: допомагати іншим, віддавати, ділитися.

Дві лялечки. Склад на вул. Чайковського, 23 для дітвори - чарівна скринька, яка виконує бажання

Часто телефонують люди на «Гарячу лінію», з таким болем розповідають свої історії, пропускаєш це через себе. Буквально цієї зими був такий дзвінок. Дзвонить жінка, плаче: «Допоможіть, чим можете. Я мати-одиначка, чоловік залишив, 7 дітей, було 8, немовля померло через те, що харчування немає, не вистачає, я не прогодую таку ватагу». Плаче. Починаю питати: «Звідки ви?» «З Макіївки!» (не підконтрольні територія України — ред.). Звичайно, у мене ступор. «Ну, ви ж розумієте, що ви — ТАМ? Як ми можемо вам допомогти? Приїжджайте сюди» «Ось вивезіть нас з Макіївки, я одна з дітьми не зможу виїхати».

Я кажу — зараз через КПВВ можна виїхати, офіційно, ви виїжджайте, а ми вас тут зустрінемо, допоможемо. Вона — ні, і все. А потім пізніше, на початку весни (з подивом) вони приїхали самі. Поселися у нас тут, в Бахмуті, в колективному центрі для переселенців, в гуртожитку. Діти погодки, все — руді (сміється), всі такі сонячні, веснянкуваті, як один! Такі смішні … А мама вагітна ще одним! Ну, не знаю… Сказала ж, що чоловік її покинув. А від кого ж тоді вагітна дев’ятим або восьмим?

Соціальні служби розподілили її дітей до школи-інтернату. Зараз у неї троє дітей на руках, які найменші. Ми, звичайно, їх взували, одягали, іграшками забезпечили, книжками. Але решта повинні бути витрати батьків, це ж теж треба стежити за всім цим.  Ох, таких батьків на самоплив пускати… Оце ходить, гуляє містом зі своїми «рижиками», якийсь чоловік, дивлюся, останнім часом поряд з нею… Чи то батько цих сімох дітей, то чи новий якийсь… І не підійдеш, не запитаєш. Та соціальні служби спостерігають, контролюють.

Нашій волонтерській організації, як і раніше допомагають небайдужі українці з усієї України, які відгукуються і не втомлюються від наших прохань.

Взуття вистачіть усім

Ось зараз ми роздаємо від «Надійного тилу» літнє взуття для діток — від самого народження до 31 розміру. Босоніжки, мокасинчики. Дзвонять, питають, що є: ось у нас дівчинка, така-то ніжка, а у вас залишилися такі розміри? Буквально за 10 хвилин перед вами зателефонувала дівчина. Сказала: на дівчинку потрібно таке-то взуття.

 Зараз легше нам стало працювати. Раніше дзвінків було багато. Були такі моменти — що ой, не можу … мені б відключити цю «Гарячу лінію»! Зараз, знаєте, військові дзвонять все рідше і рідше, в основному телефонують переселенці щодо акцій, про які ми в Фейсбуці пишемо. У «Бахмуті Українському» є люди, які відповідають за різні напрямки. Тож якщо телефонують щодо госпіталю, звертаюся до Олени Лавренко, золота людина, вона днює і ночує в лікарні. Якщо стосується бійців на передовій — у нас є Микола Леонідович Козловський. Я підключаю кожного за його напрямком роботи. Зараз добре вже.

Контакти

сайт http://bahmutukr.org/

Розділ «Допомога переселенцям» http://bahmutukr.org/refugee-help/

Зв’язатися з волонтерською групою «Бахмут Український» можна за телефонами:

+38 (050) 815-35-52

+38 (063) 457-39-10

Місто Бахмут (Артемівськ) Донецька обл.

Карта Приватбанку 4731 2171 1171 9900 Вишневецька Наталя

Матеріал рос.мовою завантажуйте тут: Единомышленники из Бахмута. Украинского_рус

Читати також:

Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Донбасі: допомога людям по обидві сторони війни

Зайцево, Ленінське, Майорськ, Курдюмовка, Первомайське, Нєвєльське, Водяне, Сєверне, Жованка, Бахмутка, Новоселівка2, Кам’янка… Назви цих поселень на Донеччині постійно лунають у повідомленнях з лінії фронту: тут обстріли, руйнування, загибель і поранення людей, у більшості відсутня влада у звичному розумінні – чи то цивільна, чи то військова, немає магазинів, аптек, медичних пунктів, звісно ж, і банківських установ, …

Оксана Очкурова, переселенка: мир буде врятований любов’ю

Жили-були тато, мама і троє дітей: молодшому було 7 місяців, а старшому — 15 років. Старший захворів. Звернулися до місцевої лікарні, а їм кажуть: «Всі палати, всі місця заброньовані під ополчення, лікуйтеся вдома, як хочете». Незабаром після цього син твердо сказав: «Мама, нам потрібно швидше збиратися і їхати». Але їхати було страшно. А залишатися — …

Дія, що нас врятує

В цій війні ми всі дорослішаємо. Процес нелегкий, болісний, інколи навіть кривавий. Проте безпорадність держави щодо постраждалих людей змушує ставати активнішими та відповідальнішими. І це природно — якщо в одному місці чогось бракує, в іншому воно має з’явитися. Неприродно те, що все відбувається швидко, зненацька, приголомшено несподівано. Мить – і ти у чужому місті без …

Херсон: громадськість починає — і виграє

Людина звикає до всього. На третьому році військових дій в Донбасі повідомлення про втрати, руйнування для громадян мирної території країни губляться в потоці іншої «гарячої» інформації, і для них на периферії уваги залишаються більше півтора мільйона соціально незахищених людей: старих, інвалідів, сімей з маленькими дітьми та тих, хто прихистив сиріт, які все так само страждають …