Вимушені переселенці – вже не феномен, але ще проблема в українському суспільстві. Зазначимо, що проблемою вони є не стільки для суспільства як такого, скільки для самих себе. Минуло більше двох років з того моменту, як вихідці з Донецької та Луганської областей почали виїжджати на неокуповані території, але ідентифікація себе як «чужих» досі не дозволяє знайти нову зону комфорту.
Чи самі переселенці відчувають себе чужими, чи українське суспільство насправді так їх сприймає, незрозуміло. Деякі з них заперечують образливе «біженець», наголошуючи на тому, що минуле, пов’язане із рідним містом, відтепер перекреслене, як і дорога додому. Але більшість переселенців акцентує увагу на своєму статусі. Вони не можуть мовчати, поки питання адаптації внутрішньо переміщених осіб (ВПО) є відкритим в Україні.
Громадські організації намагаються полегшити біль від втрати домівки – надають допомогу моральну і матеріальну. Вінницька обласна правозахисна організація «Джерело надії» створена понад 10 років тому. Її лідер Алла Студілко зазначає, що основними напрямками їх діяльності є протидія торгівлі людьми і нелегальній міграції, допомога соціально вразливим верствам населення та ось вже два роки – всебічна підтримка переселенців. Алла завжди із радістю згадує найбільш вдалі історії переселенців, які влаштувалися у Вінниці, та розповідає, з чим довелося стикнутися на початку:
- Коли почався військовий конфлікт в Україні, ми не могли залишитись осторонь і одні з перших почали надавати допомогу внутрішньо переміщеним особам. У березні 2014 року це була кримсько-татарська громада. Звичайно, було дуже складно, адже її представники дещо відрізнялись від українців.
- Ви кажете про культуру?
- Культура, віра… Наші психологи навіть читали Коран, щоб полегшити спілкування з ними… Спочатку допомагали діткам – вони були відкриті, готові розвиватися через творчі майстерні, арт-терапію, рухливі ігри.
- А які психологічні проблеми виникали у дорослих?
- З ними працювати нелегко – вони дуже закриті, особливо жінки. Наш психолог спілкувався із ними про загальне – про роль жінки у суспільстві, про виховання дітей. Про будь що, аби уникнути культурних та релігійних питань, адже українці та татари надзвичайно різні: у них хлопчикам і дівчаткам навіть не можна навчатися разом.
- Із переселенцями зі сходу України у цьому плані набагато легше?
- Звичайно. Але ми не розділяли представників сходу та кримських татар: разом запрошували їх на тренінги особистісного росту. Дуже корисними стали тренінги з розвитку мікропідприємництва і самозайнятості. Ми розуміємо, що працевлаштуватись на Вінниччині представникам зі сходу складно: зарплати абсолютно різні.
- Тут середня складає 2-2,5 тисячі гривень. А якщо враховувати необхідність винаймати житло, зарплати не залишається взагалі.
- Тому ми і пропонуємо можливість додаткового заробітку. Якщо в двох словах – програма передбачає знайомство з підприємницькою діяльністю, написання власного бізнес-проекту і участь у конкурсі на отримання гранту. На сьогодні вже понад 200 осіб отримали грантову підтримку від нашої організації. Наприклад, якщо жінка може шити, вона придбає машинку та оверлок, щоб у вільний від роботи час мати можливість додаткового доходу. Ми постійно шукаємо кошти у донорів, щоб і надалі продовжувати такі проекти.
- Корисна справа, адже не так просто будувати нове життя…
- Самореалізація – пріоритетний напрямок нашої діяльності, але все це після психологічної та гуманітарної підтримки. Переселенці, коли виїжджали, брали с собою дітей, домашніх тварин, найнеобхідніші речі. Ми мали хоч якось підтримати людей: закупали теплий одяг, їжу, ліки. Саме тоді і зрозуміли, що багато хто планує залишатись, і одразу залучили їх до програм соціально-економічної адаптації.
- Цікаво, чи були випадки, коли люди відмовлялися від допомоги?
- Були, але дуже мало – одна чи дві особи. Вони пояснювали це тим, що комусь наша підтримка, можливо, більш необхідна.
- Навіть так?! А чи звертаються до організації зараз?
- Звичайно. Телефонують (по 5 – 15 дзвінків на день), питають, чим ми можемо допомогти. Але сьогодні ми займаємося не стільки гуманітарною, скільки соціально-економічною підтримкою. Важливо, що на Вінниччині вже є організація «Спільна справа», заснована самими переселенцями, і багато питань вони можуть вирішувати тепер самостійно.
- Як на вашу думку, чого хочуть переселенці: адаптуватися настільки, щоб позбавитися статусу внутрішньо переміщеної особи, чи зберегти його, щоб відрізнятись від інших українців?
- Моя позиція така: всі переселенці, які звертаються до нас і активно працюють у напрямку своєї інтеграції на місці переселення, це — «нові вінничани». А ті, хто сам бажає називатися переселенцем, має на то певні причини: можливо, він не може адаптуватися чи потребує додаткової підтримки. Це залежить від людини та її стану, але, моя думка – не варто на цьому зосереджувати увагу.
- Набагато краще звучить «нові вінничани», ніж «переселенці».
- Ми на цьому наголошуємо на всіх суспільних заходах, круглих столах, говоримо про це донорам, громадськості та журналістам.
- Можливо, це – ще один крок на шляху до їх успішної адаптації.
- Так, адже багато хто вже не планує повертатися. А деякі, навпаки, чекають повернення і їм, можливо, не хочеться бути ані «новими вінничанами», ані ефективно будувати нове життя. Проте я сподіваюсь, що скоро більшість визначиться і почне активно планувати своє майбутнє.
Бесіда з Аллою проходить під час широкомасштабної акції «Спільними зусиллями проти торгівлі людьми в Україні», що організована «Джерелом надії» у Вінниці. Біля Алли працюють, знайомляться з людьми переселенці – ті самі, яких організація підтримала на шляху до статусу «нових вінничан». Історії Олександра і Христини доводять: можливо все, де б ти не опинився.
«Півтора роки тому переїхав у Вінницю, — розповідає Олександр. — Чому саме сюди? Кинув у шапку назви всіх обласних центрів України, витягнув Вінницю. Вже за чотири місяці відкрив свій бізнес – перетяжка меблів. Коли познайомився із «Джерелом надії», вже мав певне обладнання. Тим не менш, написав бізнес-план, взяв участь у конкурсі і отримав грант. Допомагали під час роботи над проектом, щиро раділи, коли його вдалося здійснити… Важливо, коли є такі організації».
А ось відгук Христини: «Було дуже складно адаптуватися, виникали психологічні проблеми. Перший час після переїзду зовсім не хотіла виходити із дому, уникала контакту із людьми, не могла знайти роботу. Але за два місяці зрозуміла: треба рухатись далі. Познайомилась із «Джерелом надії», а незабаром почала працювати із ними адміністратором і тренером-консультантом. А моя донька, Настя, отримала грант від організації і придбала вишивальну машину – перетворює хобі на додатковий заробіток».
Вінницька обласна правозахисна організація «Джерело надії»
21010, м. Вінниця, 1-й туп. Петрусенка 8а,
тел.: (0432) 26 31 82
тел. моб.: (067) 135-57-61
Алла Студілко: astudilko@gmail.com
Текст рос.мовою можна завантажити тут: Новые винницкие_рус