Відкладаю справи й прошкую до місцевої «медіаресторації». На перший погляд, вона фешенебельна – в Сумській області зареєстровано 53 електронні засоби масової інформації і, за даними Головного управління юстиції, станом на 18 січня 2013 року 615 журналів та газет. Заходимо на відповідну сторінку сайту облдержадміністрації, там поданий список із 38 газет. Ресурси інтернетівські, на яких новини подаються хоча б раз на два дні, рахувати немає сенсу: періодично з’являються нові або зникають уже існуючі. Як би там не було, «медіа ресторація» виглядає принаймні різнобічною.
До інформаційних страв на рівні експерта долучився завдяки проекту «Моніторинг публікацій у регіональних друкованих ЗМІ для оцінки дотримання стандартів журналістики», який виконується міжнародною благодійною організацією «Український освітній центр реформ» за підтримки програми «У-Медіа» міжнародної неурядової організації «Інтерньюз Нетворк». Моніторинг має два завдання: 1) відстеження наявності матеріалів із ознаками політичної чи комерційної замовності; 2) визначення відповідності матеріалів стандартам журналістики.
Що ж смакуємо?
Прислужування – критерій не журналістики
Звертаючись до інформаційної ресторації, людина прагне задовольнити інформаційний голод, що виражається у прагненні одержати інформацію, необхідну для виконання соціальних ролей і завдань. Тобто задовольнити інформаційні інтереси. Безперечно, у кожного споживача вони свої, так само як і соціальна роль та соціальне завдання.
Оцінок інформації в теорії журналістики – як вітчизняній, так і світовій – розроблено й описано чимало. До найвагоміших у переважній більшості країн світу відносять оперативність, новизну, достовірність, доступність, незвичність (дивина), захопливість, відповідність запитам споживача, наближення до соціальних інтересів читачів, географічну близькість, загальнолюдські інтереси, масштаб і значимість проблеми, об’єднання людей за поглядами й інтересами тощо. Оцінка інформації – одне з найскладніших завдань журналіста, і в той же час – одне з найнеобхідніших, адже й споживач послуговується цими ж критеріями, вирішуючи – ковтати чи залишити кухареві.
Вдячний моніторингові, бо споживати доводиться все, тож відповідно оцінюєш смак усього, приготовленого на інформаційній кухні Сумщини. Що ж найбільше вплинуло на рецептори?
Із серпня 2012 року знаходжуся під враженням публікації «У Сумах з’явилося опозиційне інформагентство». Автор, який назвав себе «головою інформаційно-аналітичного центру», спершу легким мазком, двома реченнями оцінює всю країну, яка, окрім критикування влади, більше нічим, виявляється, не займається. Зацитую: «Але на всьому цьому фоні критики іноді трапляються такі речі, які абсолютно суперечать опозиційному галасу щодо утиску демократії в державі. Яскравим тому прикладом стало відкриття в Сумах представництва національного інформаційного агентства «RegioNews». Здавалося б, у самій назві закладено приналежність агентства до Партії регіонів, але ні…» Далі акцентується увага на всеукраїнській відео-прес-конференції, в якій взяли участь, за словами голови інформаційно-аналітичного центру, «переважно (якщо не всі) націоналісти». Потім ідуть закиди владі, яка «могла б зробити так», щоб інформагентство «RegioNews» приміщення в оренду не знайшло, чи «комунікації до нього б не провели, чи ще щось придумали. Але ж ні, опозиція отримала повне «зелене» світло на втілення свого проекту». (Ребусом залишається слово «зелене», точніше – його написання в лапках).
Начитавшись такого й упевнившись, що не спиш, починаєш згадувати всі прийняті в журналістиці професійні речі: факт – дійсна подія, явище, випадок; інформація – всяке нове знання… Копирсаємося в оцінках інформації… Якщо такий матеріал уміщено, повинен же існувати хоча б один із професійних журналістських критеріїв, яких було дотримано. А мо’ вже дійсно журналістикознавцям час узятися за визначення, опис і розробку нових критеріїв, таких, наприклад, як латентне прислужування, підслужування, підспівування, начхайство (на споживача) та інше? Хто візьметься за таку тему, можу допомогти з прикладами.
Втім… навіщо відкладати? Звернемося ще до одного професійного (із класичного) критерію: «Інформаційний привід – це така подія, проблема, ситуація, яка робить її вартою висвітлення у ЗМІ. Основним критерієм є суспільна значимість новини, спроможність вплинути на життя людей». Суспільна значимість сьогодення як для щоденних чи щотижневих газет, так і для Інтернет-ресурсів визначається десятьма словами: «… про це на своїй сторінці в соціальній мережі Фейсбук написав …».
Кілька місяців тому під час дискусії в Сумському прес-клубі мені закинули, що навіщо морочитися із усякими стандартами й критеріями (ішлося про Інтернет) – головне, щоб на заголовок звернули увагу й клікнули на нього. А вже кількість відвідувачів свідчитиме про рівень матеріалу. Таке прагнення авторів тоді назвав «клікушнічеством», у якому чуються і «клікуха», і «кліка». Подібний підхід нічого спільного із журналістикою не має, це вже дійсно «клікушнічество», тільки не похідне від «клікнути», а від того, що цей науковий термін реально означає: той, хто кричить. Тобто у людини виникають певні приступи, коли вона кричить нелюдськими голосами. І завжди складається враження, що це через неї хтось робить, розважаючись і привертаючи увагу, щоб налякати, збентежити, викликати паніку.
Однак, якщо приймаємо за основу класичне визначення, що журналістика – це «соціальний інститут, створений із метою забезпечення всебічного й об’єктивного інформування всіх суб’єктів суспільного життя про соціальну дійсність, яке необхідне для оптимального функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегулювальної системи», то відразу виникає низка неузгоджень. По-перше, продукуючи інформаційні повідомлення, в яких відсутні, наприклад, баланс думок, достовірність (посилання на джерела) і відокремлення фактів від коментарів, засіб масової інформації не забезпечує всебічне й об’єктивне інформування всіх суб’єктів соціального життя. По-друге, не отримуючи всебічного й об’єктивного інформування, суспільство не може існувати як саморегулювальна система: однобокою дійсністю тягнемо соціум купувати продукти з «єшками» та різними емульгаторами; носити одяг, вироблений на хімзаводах; обирати розкручених «лідерів». У результаті на рівні свідомості споживач шпетить кухарів від журналістики, а в цей же час його підсвідомість простягає руку до «розджинсованого» товару (їжа, напої, машини, взувачка, кандидат у куди завгодно, кредити тощо).
Моніторинг шести друкованих та двох Інтернет-видань регіону (газети «Данкор», «Сумщина», «Панорама», «Ваш шанс», «Вперед», «Білопільщина»; сайт «Сумиінфо» та «XPress») у лютому щодо відповідності матеріалів стандартам журналістики показав: баланс думок – 0,26 бала, оперативність – 0,7 бала, повнота наданої інформації – 0,35, відокремлення фактів від коментарів – 0,67, точність – 0,98 бала, достовірність – 0,92 (максимальний бал за кожним критерієм – одиниця). Середня оцінка друкованих видань за дотримання критеріїв у лютому склала 3,88 бала із можливих 6. В Інтернет-ресурсах за лютий баланс думок набрав лише 0,02 бала, повнота представлення інформації – 0,09, навіть оперативність – 0,79 бала
«Повага до істини та права громадськості на правду – перший обов’язок журналіста» – записано в Декларації Міжнародної Федерації журналістів від 1954 року (зі змінами від 1986 року). Згадалося…
Цікавий смак, аж до присмаку
Місцева реалія – розхвалити те, що центральні засоби масової інформації або розкритикували, або піддали глибокому аналізові з акцентами на недоліках. І таких тем безліч.
Одна із них – зміна процесу реєстрації об’єктів нерухомості та пов’язаних із ним обтяжень, коли замість БТІ цим почав займатися новий орган. У різних ЗМІ вказувалося, що за новою системою реєстрації речових прав угоди оформлюються довго, що нотаріуси за свої послуги підняли ціни, що черги розтягнулися на невизначений час, що … На цю ситуацію, згадаймо, на персональному сайті реагував прем’єр-міністр України Микола Азаров; питання вдосконалення роботи системи реєстрації прав на нерухомість розглядалося на засіданні Кабінету Міністрів. Сумщина – територія інша: споживачам пропонуються або схвальні відгуки про нововведення, або погляд на проблему очільника КП «Сумське міське БТІ».
Важливе соціальне значення має реформа медичної галузі. Хто стежить за подіями в країні, той знає, що президент, виступаючи на засіданні Комітету з економічних реформ, звернувся до віце-прем’єр-міністра Костянтина Грищенка: «У мене є надія …, що ви свіжим оком побачите той безлад, який є в системі охорони здоров’я, неприпустима дискредитація реформ діями посадовців, які сьогодні не виконують закон, а роблять все навпаки». Наша територія інша: одне з видань пропонує красномовний заголовок – «Сумщина – в авангарді медичних реформ». При цьому акцент у місцевих ЗМІ ставиться тільки на введенні в дію медичних корпусів у Сумах, Конотопі, Шостці та інших містах. Зараз журналісти побігли перевіряти черги в поліклініках, бо на це звернув увагу голова ОДА. Якщо це реформа в медицині, то ми дійсно попереду.
Ще одна місцева реалія – не повертатися до вже оприлюднених тем. Пригадується літо – початок осені 2012 року. Видання рясніли новинами про відновлення чи будівництво вуличного освітлення в селах області. Складалося враження, що робота ведеться широкомасштабна й не сьогодні-завтра лампочки з’являться навіть на тих вулицях сіл, де в хатах уже й вікна позабивані. Розповідаючи про ці важливі події, журналісти не обтяжувалися проникненням у тему, подавали матеріали стандартні, на кшталт «у селі такому-то відновлено освітлення вулиці… У церемонії взяв участь…» Складалося враження, що це передвиборчий проект. Воно посилилося, коли з перших днів останнього осіннього місяця про електрифікацію перестали писати. Не згадали журналісти про неї навіть після того, як на одній із колегій облдержадміністрації голова Юрій Чмирь розкритикував діяльність відповідних служб за невиконання програми відновлення вуличного освітлення. На її реалізацію, виявляється, передбачалося 2,8 млн. грн., але їх не освоїли.
Непроникнення, поверховість, нерозробленість притаманні таким темам, як: закупівля машин «швидкої допомоги» за бюджетні гроші (на цьому піариться одна партія); будівництво палацу для студентів усіх вищих навчальних закладів області (уже бібліотеку для всіх будували, але пускають до неї далеко не кожного); відремонтували дитячий садочок у селі, а подали це як вирішення проблеми з дошкільними закладами в усій області.
І вже як насмішка сприймається розпіарена засобами масової інформації акція «Будь людиною! Поступися місцем!», яку проводить Сумська обласна організація «Молоді регіони». Чому насмішка? Певний час тому в Сумах змінили схему руху «маршруток». Тепер переважна більшість машин належать представникам однієї із партій (всує не згадувати!), зранку й увечері вони їздять переповнені, люди нервують, лаються, згадують пріснопам’ятні часи пізньої перебудови. І якщо до введення нової схеми Державтоінспекція проводила рейди, виявляючи маршрутки, де більше пасажирів, ніж дозволено правилами, то зараз подібні акції зникли. До речі, подібний стан із перевезенням пасажирів жодне ЗМІ не проаналізувало. І ось «Молоді регіони» виступили з ініціативою – у переповненому громадському транспорті порозвішували листівки з написом «Будь людиною! Поступися місцем!»…
Цікавий смак місцевої інформаційної страви. Щоправда, дивний присмак відчувається.
Принцип дверей
Увірвавшись у журналістський сленг наприкінці ХХ ст., «джинса» настільки швидко заволоділа професійним середовищем, що із вуст редакторів, менеджерів, «середніх» працівників ЗМІ вже навіть виправдання проскакують на адресу цього явища. (Уточнимо: підготовки матеріалів для засобу масової інформації на замовлення зацікавлених осіб за певну винагороду та оприлюднення такої інформації на загальних підставах). У продовження думки наведу висловлювання Миколи Малухи, який на одному із сайтів зазначив, що наші журналісти не мають «страху перед осудом колегами. Тобто, бути спійманим на джинсі для видання та журналіста вже не є такою ж великою загрозою для кар’єри (журналіст) та довіри аудиторії (видання)». Тобто, якщо колеги такі самі – то й упівока косо не подивляться; читачі – «без надобності» (бо «моє видання єдине на кількадесят найближчих кілометрів»). Тож проблеми є? У таких працівників ЗМІ – проблем ніяких.
Проблеми – у споживача. Він ніколи не дізнається про тираж газети, адже у вихідних даних написано приблизно таке: «наклад усіх зареєстрованих підприємством «Медіа-Імя-рек-груп» видань із усіма додатками в лютому місяці складає 11500 примірників». Скільки читачів готові зайнятися арифметикою: тираж поділити на всі окремо зареєстровані додатки і поділити на кількість номерів за місяць? Більше того, не готові займатися арифметикою й рекламодавці – купляються на цифру загального накладу.
Споживач у такому виданні жує інформацію про, наприклад, підсумки соціологічного дослідження, яке серйозно відрізняється від інших соцопитувань на користь якоїсь політичної сили. Ніде не позначається, що публікація є рекламною, підпис або псевдонімний, або взагалі не вказаний. Натомість у районі цього матеріалу приліплено якийсь гачечок, на кшталт літери r, кружечка, сердечка ще іншої позначки. У вихідних даних брильянтом (шрифт, кегль якого дорівнює 3 пунктам) вказано, що матеріали з такою ось позначкою друкуються на правах реклами. Скільки читачів готові відкрити Закон України «Про рекламу» й упевнитися, що «Реклама має бути чітко відокремлена від іншої інформації, незалежно від форм чи способів розповсюдження, таким чином, щоб її можна було ідентифікувати як рекламу», що «Інформаційний, авторський чи редакційний матеріал, у якому привертається увага до конкретної особи чи товару та який формує або підтримує обізнаність та інтерес глядачів (слухачів, читачів) щодо цих особи чи товару, є рекламою і має бути вміщений під рубрикою «Реклама» або «На правах реклами»…
Окрім усього іншого, місцеві акули пера і «джинсують» по-місцевому. Ось на одній сторінці газети зустрілися два матеріали. Один із них – про відому в Україні торгову марку, продукцію якої рекламувати заборонено. Читаємо: «завершився міжнародний конкурс якості, на якому…» і так далі. Інформаційний привід – на місці, так само, як і баланс думок, оперативність, є посилання на кілька джерел: документи, думки експертів тощо. Інший матеріал розповідає про двері, які виготовляє Сумське підприємство. Читачеві пропонуються постулати такого змісту: «межкомнатные двери играют огромную роль в дизайне любого интерьера», «двери предназначены как для жилых, так и для офисных помещений», «представлены в различном цветовом исполнении», «каркас выполняется из отборной, бессучковой древесины», «за счет оптимизации производства мы предлагаем лучшие цены на наши двери»… Із написаного зрозуміло лише одне, що всі ці та низку інших характеристик (особливо детально описаний процес виготовлення) дає сам журналіст. Інформаційного приводу шукати марно, так само як і посилань на джерела, висновки експертів, відгуки споживачів тощо. Прозірно бачиться роль видання: знайшли замовника, взяли у нього рекламний буклет і передрукували в газеті, звісно ж, за гроші. Хто виграв? Редакція, бо заробила. А споживач інформації? Він «без надобності». Замовник такої публікації? Його зрозуміти важко.
Дверна «джинса» позбавила людей можливості отримати об’єктивну інформацію. І найголовніше – винятково на мій хлопський розум – зруйнувала саме поняття «журналістика» як соціальний інститут.
В оглянутих сумських газетах відсоток матеріалів із ознаками замовності та цензури за листопад 2012 – лютий 2013 року складає 22,16 %; в Інтернет-виданнях середній показник складає 27,007 %. Газета «Сумщина» у лютому надрукувала 56,52 % матеріалів із ознаками замовності, а сайт «XРress» – 45,45 %. Коментарі кожен може зробити сам.
Зацитую ще одне твердження: «Якщо журналіст дозволить собі запропонувати газеті «джинсу» … або дати неперевірену інформацію, то це однозначно свідчить про те, що мотиви його поведінки не мають нічого спільного з орієнтацією на професійно-моральні цінності його трудової сфери, що немає в нього відповідної психологічної установки». Ці слова в одній зі своїх праць написала відомий журналістикознавець, вихователь цілих поколінь журналістів, доцент факультету журналістики Московського державного університету Галина Лазутіна.
Еволюція запитань
«А навіщо?..» – набирає все більшої сили запитання, відповідати на яке завжди важко, незалежно від того, ставить його дитина, начальник, політичний діяч чи непрофесіонал. «А навіщо?..» – вигукує кельнер нашої ресторації і не миє руки; «А навіщо?..» – вторить йому постачальник продуктів і привозить м’ясо сумнівної якості; «А навіщо?..» – вигукує кухар і порушує технологію приготування; «А навіщо?..» – обурюється працівник ЗМІ, коли йому говорять про стандарти. Парадокс, але найчастіше саме ті, хто говорив про «навіщо?», починають нестямно вигукувати «А чому?»: «А чому?» мені подали немитий посуд; «А чому?» мою дитину нагодували несвіжим м’ясом; «А чому?» мій родич отруївся салатом; «А чому?» мені відрізали в лікарні палець замість того, щоб вирізати апендикс…
Що ж урешті з моїм інформаційним голодом? Лишається непогамованим…
Володимир Садівничий
