Своє 15-річчя макіївська громадська організація «Мартін-клуб» зустріла на Дніпропетровщині. За ці роки із полуаматорского руху з порятунку безпритульних дітей «Мартін-клуб» перетворився в координатора мережевих проектів і розширив свою цільову аудиторію. Сьогодні організація-переселенець працює над проектами з підтримки ВПО, реабілітації солдатів, але і не залишає звичної діяльності — менш ніж через півроку після евакуації в Новомосковському районі відкрився притулок «Рукавичка».
Діти вулиці
Далекого 2001-го слово «волонтер» не було вельми розповсюджене. Мало хто розумів, що воно значить, а поняття «громадська організація» викликало купу різних асоціацій: від гуртка за інтересами до клубу поціновувачів пива. У той час на вокзалах і ринках часто-густо можна було побачити безпритульних дітей. Їм співчували, їх трохи побоювалися, про них писали в газетах — не персонально, а як про явище, про проблему в цілому. Ще більше ніж ці діти дивували
У 2001 році, за офіційною статистикою, на вулицях Донецька і прилеглих передмість жили більше 300 безпритульних дітей. Реальна цифра була в рази більше
дорослі, які безкорисливо і безстрашно спускалися за ними в підвали і люки теплотрас, годували їх, мили, пропонували чистий одяг і ліки. Познайомитися і з тими і з іншими можна було в притулку «Дитяче село» — старому будиночку на околиці Макіївки. Тут під наглядом вихователя вчилися нормального життя безпритульні хлопчаки. У міліцейсько-ССДшних (ССД — служба у справах дітей) рейдах журналістам показували замурзаних, забруднених клеєм бешкетників, яких везли у відділок, трохи сварили, складали протокол і відправляли кого куди — когось додому до недбалої матусі, когось до інтернату. Потім чиновники неодмінно звітували — про тенденції до зменшення числа безпритульних дітей на вулицях міст Донеччини. У «Мартін-клубі» можна було побачити обличчя і долі цих дітей, а також дорослих, що не намагалися їх звинуватити в злочині безпритульності, а запрошували пожити нормальним життям. Життям, де замість підвалу — будинок, замість брудного шматка картону — ліжко, замість хот-дога на автостанції — тарілка супу і власноруч спечений хліб, замість клею в пакеті — музика. Хліб і музика дивували найбільше. Ви вмієте пекти хліб? А 10-річний Мишко Рассказов, який прожив на той момент вже кілька років на вулицях Макіївки, майстерно справлявся з цим завданням. А пісні під гітару і флейту замінювали все: місію і ідею, які викристалізувалися в організації з роками, зарплату волонтерам, клей і уявну свободу – дітям вулиці.
«2001-й залишив відчуття нескінченного протистояння зі службами та інтернатами. Кожен з наших орлів був
2001 рік - перші мешканці «Дитячого села»
фактичним сиротою при живих батьках і числився за інтернатом. Адміністрація установ наших дітей і служби по їх справах мало звертали увагу на голодранців, які жили в люках і підвалах, рівно до того моменту, поки ми їх не знаходили і не витягували на сонечко. А як тільки діставали – починала тягнутися нескінченна низка «ви повинні», «ви не маєте права», «ви нам заважаєте», «розвели бардак». Говорилося це вголос і нахабно. Головою управління освіти, чиновницями, зобов’язаними запобігати і захищати. Приїжджала санстанція, постановила завести 2 кухонні дошки — окремо для хліба і м’яса …. Де берете продукти? — В магазині. У чому привозите? — У сумках. Ми вас закриємо. — Будь ласка. Пацани, одягайтеся, вас тітка ця забирає. — Ну що ви так відразу, навіщо, ми ж до вас не за цим прийшли … Приїжджали пожежні, наказали прибрати стілець з проходу і підписати розетки,»- згадує засновниця і постійний керівник «Мартін-клубу» Вікторія Федотова.
Багато дітей, які жили на вулиці, потрапивши в «Дитяче село, вперше могли досхочу наїстися і поспати в чистій постелі
«Дитяче село» не намагалося ізолювати, утримати дитину в чотирьох стінах. Тут прагнули навчити жити нормальним
життям, що для тих дітей було захмарною, недосяжною висотою. Девіз був простий: «У жебраків слуг не буває». Пацанів з підвалу вчили прати одяг і мити посуд, купатися і варити суп, читати і малювати. Це було разючою відмінністю від інтернату, де дитину повністю обслуговувала система: для неї готували, за нею прибирали, прали. А тут вихователь мав навчити, складав графік чергувань і контролював його виконання. Всю хатню роботу діти виконували самі. У якийсь момент навіть спробували завести город, курей і козу. Не всім дітям вдавалося зачепитися. Відсутність досвіду життя в нормальній сім’ї і жага пригод вабили хлопчиків і дівчат назад на вулицю. Але вони поверталися знову і знову туди, де їм були завжди раді і готові допомогти. Хтось приходив просто поїсти, а хтось залишався надовго — на півроку, на рік.
За десять років роботи ця нехай щира, але примітивна допомога трансформувалася в розуміння важливості сім’ї для дитини і «Мартін-клуб» став працювати над порятунком біологічних сімей для дітей, а у випадках, коли це неможливо — над створенням і підтримкою прийомних сімей. Так
Роберт Червінські - польський волонтер, за пожертву якого був куплений перший будинок для «Дитячого села»
було до війни, коли за допомогою організації чотири сім’ї співробітників і близьких колег взяли на виховання «нічийних» дітей.
«Дитяче село» стало ключовим проектом, який протягом багатьох років викликав суперечливі почуття у чиновників і громадськості. Воно народжувало чутки, невдоволення та захоплення. Але саме завдяки йому сотні безпритульних дітей з Донецька-Макіївки-Харцизька та навколишніх сіл змогли просто залишитися в живих, а громадська організація стати зрілою і компетентною в питаннях захисту прав дітей, знайти бачення проблеми і стратегію боротьби з нею.
Правозахисні готелі і створення партнерської мережі
2009-го «Мартін-клуб» створив Мережу правозахисних дитячих центрів Донбасу, куди увійшли схожі організації з Донецька, Маріуполя, Луганська, Алчевська та Сєвєродонецька. На їх базі діти іноді разом з батьками могли знайти притулок, їжу, одяг і ще багато важливого. Крім звичної соціальної допомоги дітям стали надавати ще й правову, юридичну. Як з’ясувалося, в цій площині лежала величезна частина проблем дітей з неблагополучного середовища: від відсутності елементарних особистих документів до питань захисту майнових прав. Приблизно в цей самий час «Мартін-клуб» відкрив другий соціальний будинок. «Маленька мама» стала притулком для жінок з немовлятами, які з різних причин не могли піклуватися про своїх дітей. Хтось через інвалідність, або відсутність коштів на існування. Хтось через юний вік — у молодої сироти-студентки немає шансу піклуватися про дитину після виписки з пологового будинку — в студентський гуртожиток з немовлям не пустять, а іншого житла держава надати не може. Так організація знайшла вихід із замкненого кола: сироти не повинні народжувати сиріт, малюкові потрібно за всяку ціну зберегти маму.
Форум-театр
Крім дітей вулиці був ще вуличний театр. Активна, творча молодь на тренінгах дізнавалася про нове тоді для України явище, яке прийшло від австрійських колег — форум-театр, або театр змін. Соціальних змін. Потреба в них була велика, і молоді, соціально активні люди їхали познайомитися з ним до Макіївки з різних областей. У той час в «Мартін-клубу» з’явилися вірні друзі і партнери, з якими організація співпрацює і донині. Серед них луганський «Поступ», який після початку військових дій і переїзду з окупованого Луганська переріс в потужний рух з порятунку жителів східних регіонів «Восток SOS».
У творчому молодіжному середовищі часом народжувалися неординарні ідеї. Однією з них в 2002 році став спектакль «Мир меня …» (рос.). Від перегляду старого відео сьогодні — мороз по шкірі.
Прем’єра відбулася в лісі під Слов’янськом. Там, де зараз все усіяно мінами … Пізніше спектакль показували на площі в Дебальцевому. Тоді здавалося, що це про війну в душі, про абстрактний «мир на всій землі». Але час показав, що творча інтуїція виявилася пророчою.
Берлінська стіна
Після поїздки до Берліну влітку 2013 команди соціальних працівників «Мартін-клубу» Вікторія Федотова написала в своєму блозі про важке передчуття наближення лиха, яке з’явилося в неї, коли дивилася на залишки Берлінської стіни. Німецька колега згадувала про часи, коли Німеччину розділили на НДР і ФРН. «Нас так само намагаються розділити». Ці слова звучали дивно, важко було повірити в те, що за рік стало реальністю для мільйонів жителів захоплених українських міст. Зараз команда «Мартін-клубу» працює в числі громадських організацій-переселенців над двома головними завданнями — порятунком тих, хто не може самостійно адаптуватися після травми або переїзду в новій реальності, і над відновленням зраненої війною країни. «Ми обов’язково відкриємо новий соціальний будинок. Але жити в ньому, ймовірно, будуть не тільки діти. Нам доведеться вчити безногих хлопчаків бігати» — написала Вікторія. Ці слова вже втілюються в реальність. Використовуючи накопичений досвід психологічної роботи, а також методики реабілітації (той самий форум-театр, арт-терапію, sand art), «Мартін-клуб» вже активно займається реабілітацією демобілізованих воїнів, які повернулися з АТО.
A la guerre comme a la guerre
Коли в містах Донбасу почалися активні військові дії і гоніння на представників громадських організацій і протестантських церков (а на той момент більша частина команди була парафіянами християнської протестантської громади Макіївки), було прийнято рішення евакуювати організацію. Більшість співробітників, серед яких сім’я з 5-ма прийомними дітьми, і жителі притулку «Дитяче село» (соціально незахищені мами з маленькими дітьми) погодилися на переїзд. Він не готувався заздалегідь, і знайти хоча б тимчасове житло для семи сімей виявилося нелегким завданням. Перший час довелося тіснитися в одному єдиному будинку в селі під Дніпропетровськом.
Особливого драйву ситуації додавало ще й те, що, втративши грунт під ногами, організація активно включилася в роботу гуманітарного штабу «Допоможемо» з евакуації людей із небезпечних районів. Сидячи буквально на валізах, співробітники «Мартін-клубу» працювали на цілодобовій «гарячій лінії». Це були, мабуть, найважчі часи за всю історію організації. Оговтавшись від стресу, перше що зробили — купили будинок для притулку. У листопаді 2014 Вікторія Федотова поділилася новиною в соціальній мережі: «Наш новий соціальний будинок звуть Рукавичка. Він для людей зі сходу, які з різних причин перебувають далеко від дому. Кілька кімнат буде займати наш притулок, евакуйований з Донбасу на початку літа. Одну зробимо транзитною для сімей, які виїхали — на 1,5-2 місяці вона буде безкоштовним житлом поки годувальник не знайде роботу і не буде в змозі сам орендувати квартиру. Наші друзі з Німеччини та Голландії зробили перші внески. Сьогодні був важкий день, що закінчився чітким розумінням – життя має продовжуватися, не дивлячись ні на що».
Також спільно з протестантською громадою Дніпропетровська запустили проект «Схід-сприяння», спрямований на допомогу як переселенцям, так і жителям окупованих районів.
Життя триває
Нещодавно «Мартін-клуб» започаткував новий мережевий проект «Життя триває: інтеграція внутрішньо переміщених
Запис в соціальній мережі: «Ось клієнтики, заради яких варто витрачати сили, нерви, гроші. Щоб не повторювалася сирітська доля батьків. Народжені щасливими, так і живуть. #Святику 7 місяців»
осіб в сільські громади». Його учасниками стали давні партнери, багато з яких, як і «Мартін-клуб» змушені були переїхати через війну в сільську місцевість. Досвід показав, що вижити на землі людині без значних фінансових ресурсів простіше — тут дешевше житло, є можливість самозайнятості, потенціал для забезпечення своєї сім’ї як мінімум продуктами харчування. Однак дуже часто переселенці не мають достатньо знань та навичок для цього. Крім того відсутність соціальних зв’язків на новому місці лякає. Проект покликаний показати переселенцям-городянам нові перспективи, а тим, хто вже готовий облаштовуватися на селі допомогти з налагодженням контактів і адаптацією.
«Мартін-клуб» і партнерські організації у восьми областях України (Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Київській, Харківській, Запорізькій, Полтавській, Сумській) знаходять фермерські господарства, готові надати роботу або прийняти на стажування переселенців, організовують тренінги для тих, хто хоче дізнатися більше про життя в селі і перспективи, які там відкриваються, про можливості отримання грантів, щодо правових питань. На базі партнерських організацій також запускають правозахисні готелі, де сім’ї з дітьми, які приймуть рішення спробувати свої сили на землі, але не мають матеріальної можливості, зможуть жити перший час, поки не знайдуть інше житло. Проект тільки набирає обертів, але вже зараз зрозуміло, що він стане новим етапом розвитку організації, змінить не тільки долі клієнтів «Мартін-клубу», а й усієї команди, готової приймати виклики часу і знаходити в собі все нові ресурси, щоб допомагати, рятувати і дарувати надію.
МГО «МАРТІН-клуб»
49000 Україна, м.Дніпропетровськ, пл.Троїцька, 15/2, 3 поверх,
тел. 050-5848613, e-mail:martin@martin-club.org
https://www.facebook.com/CSOmartinclub/?fref=ts
https://www.facebook.com/v.v.fedotova?fref=ts
Код ЄДРПОУ: 25808387
Р/р 2600605267414 в ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» , МФО 305299
Матеріал російською мовою можна знайти тут: Мартин
