Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини та на окупованих Третім рейхом землях працювало приблизно 13,5 млн. чоловіків, жінок та дітей із 26 країн Європи. Серед них, за різними оцінками, українців було близько 2,4 мільйона. Скільки із них повернулось на Батьківщину? Як склалося їх життя, враховуючи той факт, що ставлення до остарбайтерів у післявоєнні часи було як до зрадників вітчизни?
«У 2011 році в Костянтинівці остарбайтерів мешкало 250 осіб, та вже зараз їх залишилося біля 170. Ми втрачаємо цих літніх людей, про яких і в Радянському Союзі, і в незалежній Україні майже нічого не було відомо», – акцентував директор Еколого-культурного центру «Бахмат» Володимир Березін, – «Адже, повернувшись з гітлерівського рабства додому, вони ставали вигнанцями суспільства, людьми «другого сорту», багато хто мав їх за зрадників батьківщини. І зараз в Україні вони ні «діти війни», ні учасники бойових дій.
Тому, за словами Володимира, представники «Бахмату» і започаткували проект, спрямований на актуалізацію проблем цієї категорії громадян, відкрили суспільству таку цікаву, хоча і трагічну, сторінку історії. «За рік проекту нам вдалося виявити усіх остарбайтерів, найактивніших з них ми привели до шкіл, створили Клуб костянтинівських остарбайтерів, де тепер постійно відбуваються зустрічі з колишніми «рабами зі Сходу». До цього моменту вони ніколи нікому не розповідали про свою долю. Також школярі та вчителі допомагають остарбайтерам, особливо самотнім», – розповівВолодимир Березін і підкреслив: «Робоча група проекту дуже рада, що наша робота співпала у часі з виходом Указу Президента № 206/2012 від 22 березня 2012 року, за яким Кабінет Міністрів за участю Національної академії наук України має розробити та затвердити План заходів у зв’язку з 70-ми роковинами початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи в роки Великої Вітчизняної війни. Ми сподіваємося, що всі наші напрацювання (створення і функціонування подібних Клубів, систематичні зустрічі із школярами та молоддю тощо) зможуть знайти застосування на державному і на місцевому рівні з відповідним фінансовим забезпеченням. Поки не запізно, поки ці люди ще живі».
В свою чергу, керівник організації «Турбота про літніх в Україні» Галина Полякова додала, що усі люди похилого віку потребують та заслуговують на нашу повагу, пошану. «Літні люди, які відносяться до уразливої групи (одинокі, малозабезпечені, хворі, тощо) зазвичай потребують особливого догляду або допомоги. Практично усе покоління, що народилося до 1945, року постраждало від нацизму. Когось було угнано на примусові роботи до Німеччини, хтось потрапив до концтабору, хтось втратив батьків, хтось перебував на окупованій території. Неможливо оцінити, зважити або порівняти міру страждань кожної людини. Ми не маємо ані права, ані інструмента для такого вимірювання. Ми маємо дбати про усіх однаковою мірою», – розповіла пані Галина. За словами експерта, кожна група має свої характерні риси, характерні проблеми і потреби. «На превеликий жаль в нашій країні жодний фонд не пропонує підтримки для громадських організацій, що працюють з літніми людьми. Лише Федеральний фонд Німеччини «Пам’ять, Відповідальність, Майбутнє» надає цій категорії населення допомогу. Зокрема за останні 4 роки Фонд за Програмою «Місце зустрічі – Діалог» надав підтримав 92 організації в Україні на загальну суму майже півтора мільйона євро.
«Програма «Місце зустрічі: діалог» дає можливість літнім людям усвідомити, що в процесі діалогу з представниками молодого покоління спогади про перенесені під час війни страждання можуть стати цінним досвідом для наступних поколінь», – говорить Голова правління Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» д-р. М. Зальм. В Україні не існує ані державної стратегії щодо старіння, як того вимагають положення Мадридського плану, ані жодних процедур та важелів захисту літніх людей від кривди. Єдиним надавачем ґрантів для неурядових та муніципальних організацій сьогодні в Україні є лише Німецький Федеральний Фонд «Пам’ять, Відповідальність, Майбутнє».
