Дія, що нас врятує

05.09.2016 | Кількість переглядів: 344

В цій війні ми всі дорослішаємо. Процес нелегкий, болісний, інколи навіть кривавий. Проте безпорадність держави щодо постраждалих людей змушує ставати активнішими та відповідальнішими. І це природно — якщо в одному місці чогось бракує, в іншому воно має з’явитися. Неприродно те, що все відбувається швидко, зненацька, приголомшено несподівано. Мить – і ти у чужому місті без домівки та роботи, останні сили та гроші витрачено на переїзд. Або так: мить – і ти із своєю хатою на лінії розмежування, втиснутий посеред села у жах нової реальності між передовою та мінним полем… Загалом є ще багато «раптом», коли людина опиняється сам на сам з чисельними загрозами та викликами війни.  

Адаптація – те, що їй потрібно, щоб не зламатися під неочікуваною вагою.  Щоб повернути упевненість, побачити перспективу,  розподілити сили та почати діяти, крок за кроком. Саме цим займається у Маріуполі Центр соціальної адаптації постраждалих під час проведення АТО.

Війна та мир у секторі «М»

Місто сили Маріуполь. Тут вдалося зупинити окупанта.

Маріуполь – знакова точка на карті війни. Два роки тому тут було зупинено наступ російських військ, а фото мешканців із жовто-блакитними прапорами, що живим ланцюгом прикрили позиції українських бійців, увійшли до хронік усіх міжнародних ЗМІ. Від недовгої окупації 2014-го та обстрілів 2015-го у місті наразі майже не лишилося сліду, проте відлуння вибухів кожного дня чутно навіть у центрі. Сумнозвісне Широкіно, де пролягає фронт  – у 20 км. Тож ніхто не розслабляється, Маріуполь невпинно працює на перемогу. Опір, організований місцевими патріотами, спричинив та загартував міцний волонтерський прошарок, до якого залучаються й переселенці.

Марина Пугачова, керівник Центру, приїхала до Маріуполя у червні 2014-го із собакою, кішкою та двома ноутбуками. У Донецьку, окрім домівки, залишилась юридична практика та політологічні проекти, що їх вона планувала реалізувати як консультант обласного департаменту освіти. Доньку відправила до рідних у Івано-Франківськ, за цим маршрутом пізніше поїхали донеччани, яких Марина висмикувала з окупації – там на них вже чекали житло та робота, яке вона знаходила.

Керівник Центру Марина Пугачова спілкується з відвідувачкою

Центр соціальної адаптації переселенців був створений на базі громадської організації «Новий Маріуполь», яка на той час координувала всі місцеві волонтерські активності. «У листопаді 2014-го я зрозуміла, що військовим допомагають багато, а проблеми мирних накопичуються і не вирішуються, тож можуть вибухнути у будь-який момент. Тоді ми розбилися по напрямках, і з весни 2015-го Центр системно запрацював на надання юридичної допомоги», — розповідає Марина.

Власне, з того часу чоловік її майже не бачить. Люди, що ніколи не втомлюються – здається, саме за таким критерієм формувалася команда, яку Марина зараз очолює. Звуть себе «крезанутими бєлками», бо роблять все й відразу. Коефіцієнт корисної дії цієї невгамовної колективної рушійної сили можна обчислити простим порівнянням цифр: у півмільйонному Маріуполі наразі понад 100 тисяч переселенців, 7 тисяч з них зареєстровані у Центрі соціальної адаптації та отримують ту чи іншу допомогу. До речі, реєструються не всі, це за бажанням, тож облік має похибку у бік значного перебільшення ККД (коефіцієнту корисної дії — ред.).

Тут ще й оцінка якості має значення. Коли, наприклад, Центр здобув від ПРООН (Програма розвитку ООН — ред.) першу міжнародну фінансову підтримку на надання первісної юридичної допомоги, його спеціалісти поза грантом надавали також і вторинну – тобто, супроводжували людину, що прийшла за консультацією, по інстанціях, складали за неї заяви, зверталися до судів. «А інакше що це за допомога? — говорить Марина. – Людина в розпачі, знервована, перелякана, потребує захисту, а ми їй зачитаємо якусь постанову та відправимо додому? Та вона забуде, що воно там написане, як за двері вийде». Так і звітували до донорів – як ходили, як водили за ручку, як вигравали справи та виборювали права. Грантодавці дивувалися. Таке…

«Тут нам допомагають, а там — окупанти»

Окрім Марини, переселенцями, що самі допомагають переселенцям, в команді Центру є також Леся, Ярослав та Андрій. Їм не треба пояснювати, що інколи людям потрібне просто добре слово. Уваги та співчуття не вистачає майже кожному, втім перше, чим держава вітає ВПО на вільній землі – це похмурі обличчя працівників установ соцзахисту.

Як це виглядаєя у Центрі? Кейс-менеджер Леся – з обличчям, до речі, красивим та усміхненим – зустрічає людину, що прийшла по допомогу, ніби обіймає. Спочатку дає заповнити анкету, анонімну, з якої складає соціальний портрет. Потім аналізує наявні та приховані проблеми і надсилає до спеціалістів Центру по напрямках – юристи, соцзахист, психолог, заняття з дітьми…

Анжела Зінченко та її 60 підопічних

Між іншим, просто розмовляє. З батьками, які чекають на дітей, зайнятих арт-терапією у сусідній кімнаті. З пенсіонерами, яким затримали виплати і нема на що існувати. З безробітними, які не можуть працевлаштуватися. З мешканцями окупованих територій, що приїхали до родичів та прийшли до центру із юридичними питаннями (таких десь 15%). Про життя, про війну та мир, про Україну. Прості слова про важливе – такий собі правовий, політичний чи то бізнес-лікнеп за чашкою чаю.

Хіба дослухалися би до цих слів зневірені люди, якби не відчували реального полегшення від перебуванні у Центрі? Звісно, ні. Але вони на власні очі бачать, як викладається на заняттях з їхніми дітьми волонтер Анжела, яка до війни мала у Маріуполі власний бізнес, а зараз немає навіть вихідних. Як невпинно б’ється за пенсіонерів адвокат Юля. Як прискіпливо розбирає соціальні питання юрист Андрій. Як спільними зусиллями вирішуються проблеми працевлаштування, повернення виплат, відновлення документів…

Спочатку виникає повага, потім довіра. І ось вже нікого не лякає українська мова та прапор України над Марининим робочим місцем. Дехто з часом починає приходити на тренінги та замислюється над власною справою. Дехто залучається до творчості у створеному нещодавно Жіночому клубі. А дехто просто формулює для себе та несе у народ нехитру тезу: «Тут нам допомагають, а там — окупанти». І для кожного це – революційна зміна у свідомості.

Тож адаптація – лише частина того процесу, що відбувається у Центрі. Замість шматка хліба, що його то кидають, то забирають державні служби, зруйновані війною люди отримують від волонтерів повноцінний комплексний «обід». Звісно, йдеться не про голод, а про гідність, самоповагу та відчуття свого місця у новому житті. Про таке, мабуть, і не напишеш у канцелярському звіті: що мікрогрант на власний кабінет для візажиста Мар’яни є насправді величезною спільною перемогою над зневірою, острахами та обставинами. Не меншою, ніж перемога військова.

«Це проста, але й одночасно дуже складна задача — надати людям можливість відчути себе вдома, потрібними маріупольській громаді та взагалі Україні», — вважає Марина. І команда Центру наразі зі своєю задачею чесно справляється. За себе, за громаду та за державу.

Спільна дія

Насправді, вони втомлюються. Бо ті ж самі люди займаються ще й відновленням зруйнованих сіл у зоні АТО. І це теж процес тривалий, психологічно важкий та фізично виснажливий. А ще —  небезпечний: на відміну від Маріуполя, 60-кілометрова зона навколо міста досі під обстрілами, лінія фронту поділяє деякі села навпіл, «дорога життя» до них вщент розбита…

Принципи, втім, незмінні – запропонувати людям не просто спосіб виживання, а вікно нових можливостей. Та й цінності такі ж самі, починаючи з довіри. Потрібно було докласти чимало зусиль, щоб зламати психологічний бар’єр та спромогтися для початку вийти на першу серйозну розмову із селянами. І ось за літо спільними зусиллями відремонтувано амбулаторію у Гранітному, школи у Лебединському та Талаківці, зараз на черзі будівництво бомбосховища у Чермалику. Залучили міжнародні організації (USAID, UCBI), загрузили роботою місцевих, увійшли до громадських рад, започаткували пересувні консультаційні центри – осередки сільської бізнес-активності.

Разом з ними, волонтерами, у прифронтових селах з'являється Україна

Проект «Розвиток зв’язків з громадами впродовж лінії конфлікту на сході Донецької області» націлений не лише на відбудову інфраструктури. За словами Валерія Шарамко, заступника керівника Центру, першочергова мета проекту  – об’єднання громад та мотивація людей до дії заради вирішення власних проблем.

«Якщо не збудувати громади, фронт буде біля Запоріжжя», — пояснює Марина, маючи на увазі всю ту архаїку, що годує війну та примножує сили окупантам. Вони руйнують все, окрім корисної для них установки «від маленької людини нічого не залежить». Патерналізм, інфантильність та несамодостатність – це теж вороги, і щоб їх подолати, потрібно вийти з зони комфорту та взяти на себе відповідальність за власну долю.

Це неабияк складно зробити, наприклад, у Гранітному, де 70% активного населення не мають роботи – кар’єр, де працювало півсела, закрито, поля заміновані. Хтось виїхав (до війни тут мешкало 3 тисячі людей, зараз вдвічі менше), хтось залишився та потроху залучається до програм, що їх пропонує Центр соціальної адаптації. «Я не хочу подачок від Червоного Хреста, я хочу працювати», – каже чоловік з Гранітного, і сьогодні завдяки волонтерам він впевнений, що робота в нього буде, бо він сам створить її для себе. Він вже знає, що для цього потрібно, та до кого можна завжди звернутися по допомогу – прорахувати бізнес-ідею, знайти фінансування, впоратися із податковою документацією…

Зона відповідальності Валерія Шарамко

Це дійсно схоже на диво, але щотижневі волонтерські вояжі до прифронтових сіл за півроку змінили і настрої, і середовище. Жахливої ізоляції, в якій вони вимушено перебували від початку війни, більше немає – волонтери зламали цю стіну. Люди навчились захищати громадою свої інтереси та працювати разом, набули впевненості у власних силах, повірили у завтрашній день. Садять під обстрілами городи, чепурять вулиці, радіють новим вікнам у будівлях, самі будують довгострокові плани. Мотивуючи прагматичних селян на ініціативність, в села зайшли гроші – грантові кошти на ковбасний цех, чотири теплиці, дві перепелиних та одну бджолину ферми, цех з переробки сільгоспвідходів… А головне – в особі безстрашних, роботящих та самовідданих волонтерів сюди остаточно прийшла Україна.

Зараз у Центрі планують створити у кожній громаді постійні консультаційні центри, щоб розвиток мікробізнесу у селах відбувався ще активніше. Та й взагалі планів багато – зупинятися тут ніхто не збирається. Той випадок, коли теорія малих щоденних справ на очах перетворюється на практику. І цей новий кейс, за словами Марини Пугачової,  стане у нагоді дуже скоро – коли потрібно буде повернути Україну в Донецьк та решту окупованих сьогодні територій.

А ці 5-6 «крезанутих бєлок» Центру соціальної адаптації, що лупають скалу на чималенькій ділянці маріупольського фронту, працюючи кожен за десятьох – про них, можливо, і не згадають їх підопічні, коли стануть на ноги та перетворяться на сталих господарів, відповідальних громадян нової країни. Адже ніхто не потребує вічної вдячності і не вважає, що є щось важливіше, ніж допомогти, навчити та відпустити. Мабуть, колись і волонтери заживуть своїм життям, збагачені новим досвідом та здобутими знаннями.

Олеся Росінська керує офісом

Суворий Валєра, який на своєму старому авто у будь-яку погоду їде у «червону» зону, куди бояться їхати підрядники, та самотужки робить кошторис ремонтів сільських споруд, розвантажує будматеріали, контролює роботи… Моторна Анжела, яка між поїздками по селах опікується 60 дітьми переселенців, складає для них все нові програми та за власні гроші купує пластилін… Душа офісу Леся, яка тримає у руках усі пересування групи, моніторить, координує, документує… Творча Марина, яка відгукується на кожну корисну ідею та генерує безліч своїх… Напевне, ця енергія безкорисливої спільної дії і стала тим несподіваним фактором, що зупинив зубожіння і розпад впродовж війни. Напевне, вона справді вміє рятувати.

Сподіваймося, що зрештою так воно і буде.

«Більшість людей виживуть в своєму маленькому світі.. Кожен знає лише те, що приходить до нього з народженням. Нам довелося вирватися з цього маленького світу – і робити це із швидкістю, що може звести з глузду пересічного європейця. Хочемо ми чи ні, та життя дало чергового «великого пенделя», але водночас і відкрило абсолютно нові горизонти.  А ось як ми з усім цим впораємось, і що це дасть, залежіть суто від нас…».  Марина Пугачова.

Контакти:

ГО «Новий Маріуполь»

Центр соціальної адаптації постраждалих під час проведення АТО

Маріуполь, вул. Нільсена, 60, оф. 123

morana7020@gmail.com

Читати також:

«Закон суров, но он закон» — нардеп Виктор Чумак

Об этом 30 мая на пресс-конференции в Мариуполе напомнил народный депутат Украины Виктор Чумак, отвечая на вопрос журналистов. «Если с законами бороться незаконными методами, то эти методы не могут быть приняты во внимание суда. Поэтому и существует не только уголовное право, в котором описывается преступление и наказание, но и уголовный процесс, предусматривающий порядок рассмотрения любого …

Заступник голови парламентського Комітету з питань запобігання і протидії корупції Віктор Чумак зустрінеться з журналістами Маріуполя

Завтра, 30 травня 2017 р., о 14.30 в Маріуполі відбудеться прес-конференція народного депутата України, заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції Віктора Чумака, під час якої обговорюватимуться причини, наслідки та шляхи подолання  корупції на центральному та місцевому рівнях. Захід відбудеться за адресою: проспект Миру, б. 46, кімната 2 (кризовий медіа-центр). …

У Києві відбулося перше обговорення практикуму деокупації

Практичний досвід волонтерів, які вже сьогодні реалізують процеси деокупації на визволених територіях, має бути корисним не лише у Донбасі після його повернення в Україну, а й в інших регіонах країни – у рамках декомунізації свідомості та розвитку громад. Такого висновку дійшли експерти круглого столу «Деокупація: як це працює?», який відбувся в Українському кризовому медіа-центрі (Київ) …

Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Донбасі: допомога людям по обидві сторони війни

Зайцево, Ленінське, Майорськ, Курдюмовка, Первомайське, Нєвєльське, Водяне, Сєверне, Жованка, Бахмутка, Новоселівка2, Кам’янка… Назви цих поселень на Донеччині постійно лунають у повідомленнях з лінії фронту: тут обстріли, руйнування, загибель і поранення людей, у більшості відсутня влада у звичному розумінні – чи то цивільна, чи то військова, немає магазинів, аптек, медичних пунктів, звісно ж, і банківських установ, …