«У дитинстві мене батьки били, я теж іноді б’ю свою дитину за неслухняність, але мені не подобається так її карати», — таким визнанням однієї з учасниць почався перший дебат-клуб «Територія сім’ї», організований в Донецьку проектом «Територія мрії», центром «Сім’я від А до Я», Донецьким міським молодіжним центром за участю PlayBack театру «Кибитка». Тему першої дискусії ініціатори цього соціального проекту визначили так: «Якщо дитина стоїть на голові… Карати!? Як?..»
Під час обговорення батьки і педагоги прийняли участь в соціотеатрі, в якості присяжних засідателів розглянувши три життєві ситуації, в яких дитина постраждала від різних видів покарань. Перша історія торкалася п’яти дітей з однієї сім’ї, на неадекватну поведінку яких поскаржилася жінка: її дочки грали з ними на одному майданчику і страждали від їх постійних нападок. В результаті багатодітний батько відлупцював свої чада, що ті не показувалися на вулиці декілька днів. Мама-скаржниця, дізнавшись про такий розвиток ситуації, відчула себе винуватою. Але ж вона намагалася захистити своїх дітей! Суд виніс на розгляд присяжних засідателів (глядачів) ухвалу про винність багатодітних батьків.
Учасники дебат-клубу ставили питання про справедливість такого вчинку батьків, спільно шукали відповіді. Висловлювалася думка, що покарати (побити) — зовсім не означає виховати. Дитині дорослі повинні означати рамки й правила: що робити можна, а чого не можна і чому. Деякі погодилися з тим, що нашльопати нащадка все одно колись припаде, і для цього краще використати лозинку — ніколи не бити рукою. Адже рукою ми й пестимо дитину, й їй же б’ємо — малюк може в майбутньому шарахатися від будь-якого помаху руки дорослого.
Обговорюючи, як же повестися в подібній ситуації, одна з учасниць сказала, що усіх дітей можна за бажання чим-небудь захопити, щоб вони не пакостили, показати модель правильної поведінки повинні, звичайно, батьки або інші близькі люди. Більшістю голосів присяжні винесли вердикт: «Батьки винні».
Друга історія торкалася проблеми, чи може педагог підняти руку на учня? Сюжет такий: учитель групи продовженого дня не міг впоратися із хлопчиком восьми років, який порушував дисципліну, втікав із класу на майданчик і, коли педагог спробувала його зупинити та закликати до порядку, він грубо вилаявся й ударив її палицею по обличчю. Жінка не стрималася й у відповідь вдарила дитину, зламала та викинула палицю. Мама, дізнавшись про те, що сталося, відреагувала: «Так, він у нас такий, він може!». Суду належало вирішити, чи винна вчителька в побитті школяра.
Думки учасників розділилися: частина батьків виправдовувала поведінку педагога — адже вона теж людина, у неї спрацювала захисна реакція на заподіяний біль. Говорили, що така дитина небезпечна для інших дітей, її треба ізолювати, з нею повинен працювати психолог… Завдання вчителя — учити, і батьки, і діти повинні розуміти це, а не дратувати педагога своїми внутрішніми конфліктами. Для вирішення психологічних проблем є інші фахівці. У такій ситуації, в першу чергу, винна мама, яка за вісім років не зуміла прищепити правила поведінки синові, пояснити, що існують рамки.
Інші ж присяжні вважають, що учитель — неврівноважена особа, а має бути емоційно зрілою, адже вона працює з дітьми. Який урок отримали учні, ставши свідками такої сцени? Педагог має спеціальні знання, тому зобов’язана була знайти вихід в складній ситуації: закрити клас, щоб хлопчик не виходив, або поставити його викладати, чимось захопити. Більшістю голосів все ж вирішили, що учитель винен.
У третьому «судовому розгляді» також звинувачувалися батьки за знущання з дочки: вони карали її тим, що не розмовляли по декілька днів або відпускали на її адресу фрази типу: «Нам така дочка не потрібна». Восьмирічна дівчинка не розуміла, що вона робить не так, чому не відповідає вимогам батьків, мучилася цим і карала себе сама, роздираючи шкіру до садн та набиваючи собі синці. Але вона ніколи нікому не скаржилася, просто шкільний психолог випадково виявила стан школярки і пішла поговорити з батьками. Ті пояснили їй, що ніколи не сваряться на дочку, навіть голос на неї не підвищують і, тим більше, не б’ють! Деякі учасниці дебат-клубу призналися, що ця проблема їм знайома: їх теж карали бойкотом, не пояснюючи причин. Як поділилася одна мама: «Я завжди заздрила Мауглі: його Балу лупцював за щось, і вони йшли кататися на Багірі. Все прекрасно!». «Краще ударити ременем, чим залишиться недомовленість між батьком і дитиною, — продовжила інша. – Мене ніколи не били. Але краще б били. Іноді словом ранять сильніше». Бойкот — це страшно. Деякі підтвердили, що краще б їх били в дитинстві, чим мовчали! Обговорюючи ситуацію, деякі схилялися до думки про необхідність введення зовнішнього контролю за батьками.
Більшість порахувала, що це — не метод. Людям потрібно допомогти зрозуміти, як виховувати дитину. Сімейний психолог Тетяна Якушевська сказала: «Слід пам’ятати, що дитина багато чому вчиться, адже вона народжується без фізичних і емоційних навичок. Дорослі ж, у свою чергу, стикаючись з якимись проблемами, можуть неадекватно реагувати на них, просто, на відміну від дитини, вони уміють пригнічувати або приховувати свої емоції. А дитина не уміє цього робити. Капризи дитини — це найчастіше не певна навичка поведінки». Як проводити таку роботу із батьками? Немає механізму, щоб змусити стати думаючими батьками. «Школа не дає знань про побудову стосунків в сім’ї, не готує до життя в суспільстві, діти виходять в доросле життя без стійких моральних настанов», — сказала одна з учасниць. Її підтримала керівник центру «Сім’я від А до Я» Наталія Каракошенко: «Хіміками або математиками стануть не усі, а ось батьком — майже кожен. Основ батьківської психології немає, проте діти в старших класах здатні сприйняти такі теми, поки, можливо, їх якийсь біль в стосунках із батьками ще живий».
Завершуючи дискусію, батьки дійшли висновку, що діти — це наше дзеркало, і перш, ніж обурюватися поведінкою дитини, потрібно стежити за собою. «В нас закладений якийсь стереотип — карати биттям, інших способів я не знаю. А дуже хочеться спілкуватися так, щоб дитина не боялася прийти зі своєю проблемою. Не хочеться ані мовчати тиждень, ані бити!» — резюмувала одна з активних мам. І хоча формат дебат-клубу не припускає однозначних відповідей, як правильно і як неправильно карати, погляд на проблему одних батьків є підказкою та деякою відповіддю на питання і сумніви інших.
Ініціатори зустрічей переконані, що «майбутнє нашої країни залежить саме від того, в яких сім’ях ростуть діти. Якщо наші будинки будуть наповнені щастям, повагою й теплом, то у нас з’явиться надія». Тому, на думку психологів, важливо допомогти батькам в складних сімейних питаннях, підтримати їх у бажанні навчитися усвідомлено будувати стосунки з дитиною, з чоловіком або дружиною, з суспільством.
