Чи зацікавить містян відпочинок у селі?

16.07.2013 | Кількість переглядів: 391

В 40 кілометрах на північ від промислового та галасливого Донецька знаходиться мальовниче місце – село Олександро-Калинове, розташоване в зоні ландшафтного парку Клебан Бик (Костянтинівський район). Назва села походить ще з часів Катерини II. Було тоді три селища: хутір Василівка (Окоп’євка), Олександрівка та село Калинове. Назви російські, бо роздавали ці місцевості російським поміщикам. Заселялися землі мешканцями зі Слобожанщини. Пізніше ці села об’єдналися в одне. А тепер мешканці Олександро-Калинового запрошують туристів до свого мальовничого куточка, бо в них є, що показати і про що розповісти.

На жаль, коли саме село зародилося, достеменно не знають навіть фахівці-історики, але відомо, що у 1760 р. тут вже знаходилася перша маленька школа Корнія Сороки. Також олександро-калинівці припускають, що село свого часу було козачим зимівником. Є документи, що підтверджують: по берегах річки Бичок жили козаки.

Хор

Найголовніша гордість – музей. Приміщення було реставроване силами громадської організації «Енеїда», яку створили два роки тому мешканці села, а експонати зібрали всього за два тижні! Й особливість в тому, що всі речі можна помацати руками: тут і скіфський ніж, підкови, ключі та гайки від брички, сапки, ножиці для стрижки овець, пилки, скобки, млин для очищення качанів кукурудзи, прялки, ковзани тощо. «Односельчани не пошкодували експонатів для музею: це маслоробки, домоткані сорочки вишиті, глечик для зберігання вина, ікона 18 століття із зображенням Миколи Чудотворця, рушниця 1913 року, механічний комп’ютер (аріфмометр), велика колекція черепиці, – розповідає голова громадської організації «Енеїда» Андрій Тараман. – Наприклад, є скляні черепичини, як у краєзнавчому музеї у Костянтинівці, де вважали, що це, мабуть, одиничний експонат. Одна дівчина почала займатися виготовленням ляльок-мотанок на основі кукурудзяного качана. А люлька, у якій наші пращури гойдали немовлят, є своя легенда: якщо її покачати, то незабаром матимеш дитинку». Музей можна вважати серцем села, тут постійно влаштовують різні свята, вечорниці, і часто заходи супроводжуються співами хору. (Послухати спів хору)

У дворі музею стоїть найголовніший «раритет» – трактор Івана Баглая, на якому він з 1934 по 1972 рр. працював. Олександро-Калиновці пишаються своїм земляком та вшановують його пам`ять. Під час Великої Вітчизняної війни, коли радянські війська відступали і забирали худобу, токарні верстати, сільгосптехніку (все вивозили до Зауралля, щоб не дісталося ворогу), мешканці залишались без провізії, нічим було землю обробляти… А Іван Баглай свій трактор не віддав: розібравши його по запчастинах, сховав серед дерев та кущів на околиці села. Коли німці пішли, він зібрав свого «залізного коня», обробляв не тільки лани свого колгоспу, а й сусідніх сел, працював у три зміни. Є ціла легенда навколо того, як мешканці села відвоювали експонат у районного краєзнавчого музею: Андрій Тараман настільки переймався цією справою, що перед вирішальним візитом до керівництва району написав вірш:

Я розповім вам про цей трактор!
Це символ нашого села,
Це гордість нашої громади,
В районі більш таких нема.
Одним із перших він впріг плуга,
Тим самим коней піджалів,
А трактор цей був кращим другом,
Іван Баглай його любив.
Він ще казав: «Моя дитина!»,
Та, мабуть, так воно й було.
Робив цей трактор у три зміни,
Бо на той час одне тягло.
У друга кінь в степу не згине,
Бо догляд був на висоті.
Іван всі змастив запчастини,
І знову все, знов до ріллі!

На території села протікають дві річки: Бичок та Калинова. Берег р. Бичок був порослий кущами, у воді – водорості . Мешканці самотужки все вичистили руками, завезли 60 тонн піску. Тепер вони знають, що і їхні діти можуть прийти поплавати, і гості. Вода у річці тепла, проточна. Ті, хто прагне приїхати до села на декілька днів, можуть зупинитися у садибі пані Зосі. Зоя Василівна Панченко, господиня, завжди рада гостям, але відпочиваючих почала приймати торік – знову таки на переконання невгамовного Андрія. «А чом би й не приймати гостей? Я гостей люблю! – зізнається пані Зося. – Люди приїздять сюди відпочивати, тому нехай приходять до мене».

«Минулого року людей не дуже було багато, бо ми тільки почали цим займатися, – розповідає З.Панченко. – Але їм подобається, бо село тихесеньке, і можна молочка купити, і яєчко свіженьке, і на городі щось зірвати. Все своє, домашнє. А в цьому році в мене вже були з Маріуполя, Донецька, Макіївки, Костянтинівки і з Горлівки». Окрім цього, можна назбирати всіляких лікарських трав та насушити на зиму. Пані Зося перебралася на Донеччину із Західної України багато років тому. Її дідусь був дуже знатним травником, лікувався сам та допомагав людям. Так що господиня тепер теж потихеньку збирає трави, готує настоянки. Вона вважає, що краще випити тої травички, ніж якусь пігулку. Особливо вдалим для збору лікарських рослин є період травневих свят, який починається з 21 травня і триває чотири дні: Івана довгого, Миколи літнього, Семена Злотника та Цареграда… Кімната у садибі розрахована на чотири людини: для родини або тих, хто подорожує парами. Коштує 50 гривень з одного за добу. А якщо хтось захоче, щоб хазяйка чим-небудь пригостила, тоді треба оплачувати вартість приготованих страв.

У тому році до пані Зосі приїздили туристи, але вона ще не знала, що до чого. Багато було таких, які зовсім нічого не платили. А господиня і не вимагала: хай спробують – сподобається, то завітають ще, тоді й заплатять. Так що прибутку майже не було. Хто скільки дасть: хто дав десять гривень, хто – двадцять, хто – п’ятдесят, а хто зовсім нічого не дав. А вже в цьому році вирішили брати гроші, щоб не працювати у збиток, а розвивати свою справу.

Мешканці села раніше все робили за свої кошти: облаштування, святкування, екскурсії музеєм та селом. А зараз просто настав час отримувати з цього вже якийсь прибуток.

У питаннях розвитку туризму місцеву громаду супроводжують представники Регіонального фонду підтримки підприємництва. Як стверджує генеральний директор фонду Тетяна Шашкова, вони це роблять із задоволенням: «На пару днів до села їдуть усі: на шашлик, порибалити тощо. Але завдання сільського зеленого туризму – зробити відпочинок настільки цікавим, щоб подовжити його на тиждень». Мешканці раді туристам і хочуть, щоб ті затримувалися надовше.

Зараз кожен третій будинок у селі порожніє. «Статистика лякає, – каже Андрій Тараман, – я так сам собі прикинув: навіть оті люді, які зараз тут залишилися, – це 50 років і більше. Не важко здогадатися, що за 20 років тут будуть пустирі». Тому, не дивлячись на вже проведену колосальну роботу з відновлення села та розвитку сільського туризму, мешканці будують плани на майбутнє. Наступні кроки громади – це, по-перше, зробити Музей історії села під відкритим небом філією Костянтинівського народного музею історії. По-друге, поряд із річкою створити зону відпочинку: на пляжі розмістити столи, щоб люди могли посидіти компаніями, зробити парк для селян та гостей серед верб тощо. «Мета така – відродити село, щоб тут були робочі місця, щоб люди хотіли тут жити», – виказує свої сподівання перший заступник голови Костянтинівської райдержадміністрації Сергій Івахнін.

Селяни та всі активісти впевнені, що їхній сільський туризм буде особливим: перш за все тому, що люди зможуть скуштувати екологічно чистих продуктів, поспілкуватися з місцевими мешканцями і безпосередньо з тими, у кого будуть зупинятися. Місцеві селяни – доброзичливі і працьовиті люди з особливим менталітетом. Тому обом сторонам буде цікаво поспілкуватися, порозмірковувати. Туристи зможуть відпочити від метушні, телебачення, інтернету, а замість цього посапати на городі, подоїти корову, попити молока, і навіть зібрати овочі, із хазяйкою законсервувати їх і забрати додому. В майбутньому це все планується робити. Та не тільки для гостей. Багатьох з тих, хто якимось чином пов’язаний з селом, хто виріс там, вже вдалося повернути назад. І тепер ці люди з гордістю кажуть, що походять із села Олександро-Калинове.

Інформацію підготувала Тетяна Гаркуша