Центр «Радуга»: дорогу здолає той, хто іде

13.08.2016 | Кількість переглядів: 1 132

Кінець 2014 року: Донецький прес-клуб організував перший тур звільненими містами Донеччини для журналістів Івано-Франківської області. Слов’янськ, Краматорськ — тоді ці назви викликали у колег страх. Сліди війни помітні всюди, люди обережні в своїх коментарях, зі сльозами згадують пережите. На питання про майбутнє більшість співрозмовників уникають відповіді, єдині в одному: аби війна не повернулася назад. Всі прагнуть миру. Але під час спілкування гостям стає зрозуміло, що далеко не всі розуміють, чому «русская весна» прийшла до їхніх міст. Ділячись своїми враженнями, журналісти відверто зізнавалися: на Донбасі мало активних та залучених у громадське життя людей…

За рік частина учасників цієї групи знову приїхала на схід. І не впізнала наш край. «Ми не очікували, що за такий короткий період, можуть відбутися такі помітні, позитивні зміни», — майже після кожної зустрічі з громадськими активістами, говорили наші колеги із Західної України. Вразило всіх і те, наскільки дієвими виявилися переселенці, зокрема, актив центру громадської організації «Радуга», що працює в Дружківці.

Молода та активна керівниця "Радуги" Людмила Фіалко - приклад для інших

Місцеві мешканці пам’ятають це об’єднання ще з 1997 року: протягом 18 років команда «Радуги» ініціювала та проводила різноманітні культурні проекти. Але війна спонукала неурядові організації переглянути свої пріоритети та оперативно відреагувати на нагальні проблеми. Тим більше, що від самих переселенців надійшла зустрічна пропозиція: організувати Центр надання допомоги ВПО (внутрішньо переміщеним особам — ред). «Ідея створення подібного волонтерського пункту полягала в тому, аби полегшити роботу міжнародних проектів, програм з нами, переселенцями. Ми були впевнені, що наша робота спростить процес отримання ВПО гуманітарної та фінансової допомоги, поліпшить їхній рівень інформованості. Адже тепер в одному місці можна проконсультуватися з юристами, яких наша команда активно залучала, вибрати одяг, дізнатися про грантові програми», — розповідає керівник Центру Людмила Фіалко.

Людмила не з чуток знає про проблеми та біди переселенців, адже її сім’я приїхала до Дружківки з Макіївки. Там вона працювала в рекламному бізнесі, за її плечима було кілька успішних проектів, але, мабуть, «доля готувала для мене щось важливіше», — розмірковує дівчина. За кілька місяців до військових дій, коли всі вже були напружені, але ніхто ще не припускав, у що це все виллється, її змусили залишити улюблену роботу. Вона неохоче згадує цю історію, адже суть її не настільки важлива, за словами Людмили, набагато важливіше те, що саме завдяки звільненню у неї з’явилося бажання стати волонтером. «Тоді я ще не усвідомлювала, що таке бути громадським активістом, лише розуміла, що хочу служити людям. Бог допоміг мені знайти в собі сили почати все з нуля», — згадує вона.

Активістка приїхала до Дружківки, тому що тут живуть родичі чоловіка. Спочатку вони допомогли родині влаштуватися. «Але ми з чоловіком не хотіли «сидіти» на їх плечах, — розповідає дівчина. — Давно хотіли спробувати щось нове, не пов’язане з попередньою роботою. У нас народилася ідея вирощувати курей-бройлерів. Вирішили втілити свою ідею, не відкладаючи. Ми купили 14 курчат. Гроші як стартовий капітал дали родичі. Перша проба видалась успішною, і чоловік захотів розширення нашої нової справи. У цей час друзі люб’язно запропонували нам перебратися до їхнього будиночка (самі вони довгий час живуть за кордоном). Виявилося, що там є сарай для курчат. Ми одразу ж погодилися на переїзд », — розповідає дружківська активістка.

Але у Людмили було бажання займатися чимось ще. Незабаром вона дізналася про те, що в місті є християнська просвітницька організація «Логос», яка допомагає ВПО. Дівчина приєдналася до цієї команди, там вона працювала над залученням гуманітарний допомоги від міжнародних організацій. Людмилі дуже подобається займатися з дітьми, допомагати їм пізнавати щось нове. Мабуть, це і підштовхнуло її спробувати свої сили у створенні окремого центру, який би працював для дітлахів. «Ця задумка народилася навесні 2015 року, та над її  втіленням я продовжую працювати і нині. Тому що швидко реалізувати подібну ініціативу поки не вдається, але дорогу здолає той,  хто йде», — посміхаючись розповідає пані Фіалко.

Поки дорослі розбираються з гуманітаркою, діти розважаються

Незважаючи на сумніви «вийде чи ні», Люда все ж спробувала. Вона знайшла приміщення для центру: міська рада надала можливість орендувати в будинку культури «Етюд» (за символічну 1 гривню) велику спортивну залу, де незабаром і почали вести прийом переселенців волонтери ГО «Радуга». Швидко знайшлися такі ж активні й небайдужі люди: команда нового центру розширилася до шести осіб. Поки умови в БК не дозволяли створити ігрову кімнату для дітей (в залі не було опалення, з освітлення — одна лампочка на 100 квадратних метрів), волонтери вирішили приймати дорослих, шукати для них гуманітарну допомогу. Тим більше, що в цей час у Дружківці почали діяти проекти різних благодійних організацій та міжнародних програм. Допомога з боку центру в реалізації подібних ініціатив виявилася своєчасною та дуже затребуваною.

«Аби обдзвонити усіх переселенців, які проживають в місті, та розповісти їм, наприклад, про проект із самозайнятості, ми витратили кілька днів. А крім таких ініціатив, в Центрі йшла видача харчових пакетів, засобів гігієни. Зараз, через деякий час, я з трудом вірю в те, що все це було в реалі, — доповнює волонтер Лариса. — Потік людей був безперервним, при цьому багато хто йшов з індивідуальними потребами. Комусь були необхідні ліки, комусь возик… Одні соромилися просити про допомогу, нам буквально доводилося допитувати їх, що ж їм необхідно. Інші намагалися отримати для себе зайву пачку гречки. Ми постійно пояснювали, що це неможливо, що інші люди залишаться без їжі. Одним словом, надивилися та наслухалися багато чого».

Що може бути краще? Діти в захваті від купань у річці

Так, в режимі «пожежної команди»  активісти Центру пропрацювали рік. Часом волонтерам здавалося, що мета створити дитячий центр недосяжна, але тут втрутився випадок. Директор дитячого табору «Волошки» Рівненської області Валентин Деркач запропонував подрузі Людмили оздоровити дітей-переселенців. Він сам відшукав кошти на перебування дітей у таборі, допомогли місіонери зі Швеції, Нідерландів та Німеччини. Пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Іноземці сплатили проживання та харчування дітей, але дорога до місця відпочинку у вартість путівки не входила. «Ми везли в основному дітей-переселенців. Ще взяли малозабезпечених та багатодітних. Заплатити за дорогу батьки не могли. 660 гривень коштував квиток на поїзді, 960 — на автобусі. На всіх потрібно було 96 тисяч. Хто дасть такі гроші?» — розповідає Людмила Фіалко. Волонтери почали шукати місцевих меценатів. Ходили і до підприємців Дружківки, і до влади. Спільними зусиллями зібрали 16 тисяч гривень. Коли надія знайти необхідну суму почала потроху згасати, хокейний клуб «Донбас» запропонував свою допомогу. За тиждень до поїздки команда Центру точно знала, що транспорт буде, і вони зможуть оздоровити 100 дітей.

«Нам дали два великі автобуси, які відвезли нас туди, а потім і назад. Ще для нас у Києві була окрема програма: екскурсія містом, відвідування кафе (годували дуже смачно) », — радісно згадують учасники поїздки. У таборі діти з Донбасу швидко потоваришували із рівненськими хлопцями та дівчатами. Разом грали, брали участь у спільних заходах, ходили до зоопарку. «Хоча спочатку у місцевих були побоювання: адже до табору приїдуть діти із зони військових дій. Але стереотипи вдалося зруйнувати. Діти подружилися. В цьому році ми приїхали туди знову. Всі були раді, наших діток чекали із нетерпінням», — каже Людмила.

Волошки назавжди залишаться в дитячих серцях, адже там лишилися нові друзі

Напередодні нового 2016 року року завдяки фонду «Свої», команда Центру змогла звозити 20 маленьких жителів міста на одноденну екскурсію до Києва. Ось який відгук залишили на своїй стіні в Фейсбуці співробітники фонду: «Це пост великої вдячності. Подяки 20 дітей із Дружківки Донецької області. Деякі з них переїхали туди з батьками, рятуючись від «русского мира», деякі встигли пожити, на щастя, не дуже довго, при так званій «ДНР». Вони дуже різні — ці діти. Деякі, від «старань» дорослих, зовсім розгублені. Але один день у Києві здатен створити диво».

У підсумку команда волонтерського центру в Дружківці, натхнена прикладом колег по цеху — волонтерським центром «Фролівська 9/11» — вирішила переформатувати свою роботу.

«Протягом всього року існування нашого центру ми залучали різні проекти, аби кожен переселенець міг отримати підтримку. За цей рік багато що змінилося. Хтось знайшов роботу, хтось, скориставшись проектами самозайнятості, відкрив свою справу, а хтось, не витримавши натиску обставин, що склалися, повернувся додому, — пояснює Людмила Фіалко. — Особисто я багато думаю над тим, що допомога повинна бути завжди адресною, вона має бути актуальною,  допомагати людині розвиватися, вчити дивитися вперед, вселяти надію. В тому вигляді, в якому зараз існує центр, він вже не має сенсу. Наше «закриття» — це припинення роботи гуманітарного складу. Ми, як і раніше, будемо допомагати тим, хто опинився у скруті, але вже не так масово, а розглядаючи конкретний випадок. Залучатимемо проекти, які, на наш погляд, підтримають тих, хто намагається влаштувати своє життя на новому місці, які будуть сприяти соціальній та психологічній адаптації. Ми повертаємося до ідеї створення дитячого центру. Віримо в те, що Бог допоможе нам пройти цей шлях».

Так відвідувачі подякували команді центру

Новина про те, що «Радуга» зупиняє роботу свого складу, не на жарт схвилювала переселенців. Адже багато хто з них розцінили це як наміри команди взагалі перестати займатися вирішенням проблем ВПО. Не дивно, для людей так важливо, аби у місті працював подібний заклад: бо такої підтримки і допомоги як у них, складно відшукати десь ще. Так, на думку Оксани, яка переїхала до Дружківки з Донецька, і неодноразово зверталася по допомогу до Центру, у волонтерстві величезну роль відіграє людський фактор. І «Радуга» в цьому сенсі — ідеальний приклад.

«Люда Фіалко —  тендітна, але дуже сильна жінка, добра та справедлива. На ній тримається усе — вона мозок та душа організації. І люди це відчувають, вони до неї тягнуться, — впевнена донеччанка. — Молодці, що не зациклюються тільки на видачі гуманітарки, а активно співпрацюють і з юридичними організаціями, запрошують психологів, організують програми для навчання та можливостей заробити, активно взаємодіють із місцевим населенням. «Радуга» змогла об’єднати переселенців, і багато дала Дружківці загалом».

Контакти:

 Людмила Фіалко, https://www.facebook.com/lyudmila.fialko?fref=ts,

тел. 095 870 77 84

Матеріал рос.мовою можна завантажити тут: Радуга_рус.

Читати також:

Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Донбасі: допомога людям по обидві сторони війни

Зайцево, Ленінське, Майорськ, Курдюмовка, Первомайське, Нєвєльське, Водяне, Сєверне, Жованка, Бахмутка, Новоселівка2, Кам’янка… Назви цих поселень на Донеччині постійно лунають у повідомленнях з лінії фронту: тут обстріли, руйнування, загибель і поранення людей, у більшості відсутня влада у звичному розумінні – чи то цивільна, чи то військова, немає магазинів, аптек, медичних пунктів, звісно ж, і банківських установ, …

«Карітас Харків»: милосердя, безкорислива любов, допомога нужденним

Війна не милує нікого. Ні дорослих, ні старих, ні дітей, ні тих, хто сам не може постояти за себе. Іванка, дитинчатка з синдромом Дауна, вихопили зі звичної обстановки, з кола знайомих людей в Донецьку, де йшла війна, і вивезли, точніше – евакуювали за допомогою Держслужби з надзвичайних ситуацій до Харкова. Так хлопчик опинився у Центрі …

Оксана Очкурова, переселенка: мир буде врятований любов’ю

Жили-були тато, мама і троє дітей: молодшому було 7 місяців, а старшому — 15 років. Старший захворів. Звернулися до місцевої лікарні, а їм кажуть: «Всі палати, всі місця заброньовані під ополчення, лікуйтеся вдома, як хочете». Незабаром після цього син твердо сказав: «Мама, нам потрібно швидше збиратися і їхати». Але їхати було страшно. А залишатися — …

З вірою в себе

Кілька кілометрів рівних рядів однакових світлих будинків з червоними дахами. Це Грузія. Містечко для переселенців. Таких поселень в країні більше 40. З’явилися вони у Південній Осетії в перший рік після війни з Росією. Будували бюджетним коштом та на гроші західних партнерів. А що в Україні? А у нас поки що нічого. Поки що. На державу надії …