Благородство по-краматорськи

26.05.2016 | Кількість переглядів: 548

У квітні цього року на краматорських і слов’янських сайтах з’явилося скромне оголошення. Жителів цих міст і ближніх сіл запрошували на суботники з прибирання території біля села Пришиб на місці падіння 6 червня 2014 року літака-розвідника АН-30Б. Його екіпаж виконував бойове завдання керівництва Антитерористичної операції з аерофотозйомки зайнятої бойовиками місцевості. Двічі літак ставав мішенню терористів, але кожного разу вдало повертався на базу. А після влучення ракетою з переносного зенітно-ракетного комплексу 6 червня літак загорівся, зірвався в піке, став стрімко падати. Командиру Костянтину Могилку вдалося вирівняти вогненне повітряне судно. Він наказав членам екіпажу покинути борт літака. З восьми льотчиків тільки троє встигли вистрибнути з парашутом. Сам командир залишився за штурвалом і відвів літак від житлових кварталів Слов’янська. Ціною власного життя він врятував мирних городян. За виняткову мужність і героїзм командир загиблого екіпажу АН-30Б Костянтин Могилко був посмертно удостоєний звання Героя України.

На місці падіння літака до початку суботників

До другої річниці цієї події громадська організація «Клуб підприємців Краматорська» вирішила створити на місці загибелі льотчиків меморіальний комплекс зі скульптурою «Скорботний янгол» і висадити в степу пам’ятну алею. Допомогти в роботі з благоустрою території запрошували всіх небайдужих. Для зв’язку з добровольцями був вказаний телефон одного з координаторів — Світлани Чепелевої. Журналіст прес-клубу зв’язалася зі Світланою, аби уточнити подробиці цієї громадської ініціативи. Розмова вийшла за рамки однієї події. Так з’явилася серія інтерв’ю зі Світланою, записаних під час підготовки до відкриття меморіалу — про народну пам’ять і не тільки.

Отже, знайомтеся: Світлана Чепелева, член ради Клубу підприємців міста Краматорська Донецької області, спів-президент громадської організації «Жіночий Клуб «Пані». Клуб виник в 2002 році як об’єднання учасниць перших фестивалів жіночої краси в Краматорську, але незабаром став об’єднанням успішних жінок з активною життєвою позицією. Тих, хто вміє співчувати, допомагає нужденним, не закриває очі на реальність і намагається змінювати її на краще. З початком бойових дій в Донбасі учасниці клубу відкривають і успішно проводять благодійні проекти, спрямовані на патріотичне виховання дітей та дорослих, допомогу переселенцям, матеріально і душевно підтримують дітей-сиріт та дітей з неблагополучних сімей, ремонтують дитячі відділення місцевих лікарень.

«Є люди, які займаються бізнесом тільки заради наживи, але потрібно отримати досвід і мудрість, аби дійти думки, що насправді гроші тобі потрібні не заради грошей, а щоб зробити щось, що ти вважаєш правильним в цьому житті. І що завдяки цим діям змінюється світ навколо. Я ніколи не розуміла, коли була дівчинкою, що означає: роби добро і кидай його у воду. Зараз тільки я це розумію. Тобто не чекай, що тобі за це добро буде велика нагорода. Я бачу результати своєї праці, і бачу, як дуже повільно, але змінюється свідомість людей. Це і є нагорода для мене»- з розмови зі Світланою Чепелевою 20 травня 2016 р.

 Квітень 2016.

- Світлано, чому саме ви почали збирати людей на суботники на місці падіння літака-розвідника?

- Я бачила, як він падав …

- Тобто ви були в цьому селі 6 червня? 

Перший пам'ятний знак, встановлений жителями на місці падіння літака

- У нас в селі Пришиб дача. Ми там рятувалися від бойових дій (Краматорськ до 5 липня 2014 р. перебував під окупацією «ДНР» — ред). Був сонячний день, і ніщо не віщувало біди. Ми вже звикли до вибухів, які стрясали вікна і двері будинків. І тут спочатку почули страшне виття. Ми побачили падаючий літак, він летів понад рікою. Всі швидко зметикували, що літак підбитий, він тягне, аби впасти за селом. Аби не впасти на будинки. І як тільки він впав, буквально 500 метрів за селом, місцеві жителі і переселенці, які жили в цьому селі, ховаючись від сепаратистів, стрибнули в машини і приїхали сюди в поле. Намагалися гасити літак. Але чим? Тільки вогнегасниками зі своїх машин. За великим рахунком і рятувати не було чого. Тому що літак летів дуже низько, і він був повністю охоплений полум’ям. Всі люди, які знаходилися в літаку — вони згоріли. Я думаю, що люди загинули набагато раніше, ніж літак торкнувся землі.

Це трагедія глибоко сколихнула людей. Ми сумуємо разом із родинами загиблих льотчиків. І буквально через кілька місяців після звільнення від бойовиків місцеві жителі поставили там хрест і посадили невелику алею лип, яка потім майже вся засохла, це ж степ. Я сюди приїжджала сама неодноразово. Оскільки я член ради Клубу підприємців Краматорська, то запросила підприємців на це місце, аби вони побачили усе своїми очима. Так збіглося, що вони приїхали саме в першу річницю після трагедії. Перед очима широкий степ і шматок випаленої землі з фрагментами загиблого літака. Поки ми оглядали місце падіння, до нас підійшла жінка, вона збирала трави. Виявилося, що це медсестра, яка живе в селі Пришиб, Тамара Петрівна Хримлі.

Досі на місці загибелі льотчиків залишаються фрагменти літака

І вона каже: «Ось знаєте, ось тут же загинули хлопці».

Її стали докладно розпитувати. Адже одна справа, коли я їм про це говорю — людина з їх кола. А інша справа — просто житель села. Адже це дуже важливо, як сприймають жителі села цю подію? Кожен цей момент ловить: а ти — за кого? За «червоних» або за «білих»? Як ти до цього ставишся? З інтересом і співчуттям слухали її розповідь. Вона і плакала, і пояснювала, і каже — пам’ятаєте, була за радянських часів пісня «А місто подумало — навчання йдуть?» і у нас у всіх вона в голові теж тоді відбилась. Після цієї розповіді одна з лідерів Клубу підприємців, член ради Клубу, фінансовий директор підприємства «ДОНМЕТ» Ірина Сергієнко просто там стоячи на місці, сказала: «ТУТ БУДЕ ПАМ’ЯТНИК». І почали працювати. Привезли скульптора, щоб він вдихнув повітря цього місця. Привезли архітектора — йому потрібно було визначити, що зробити, аби монумент був стійким…

- Матеріальні витрати несе Клуб підприємців? У тому числі і з виготовлення пам’ятника «Скорботний янгол»?

- Так. Камінь для пам’ятника потрібно було купити, привезти, (це зробив «Крамтехцентр», Сергій Коротун), поставити. Всю оплату цих трудомістких робіт взяло на себе краматорське підприємство «ДОНМЕТ» завдяки Ірині Сергієнко. А пам’ятник виготовив наш відомий скульптор В’ячеслав Гутиря безоплатно. Запам’яталися слова удови загиблого льотчика: «Було б дуже шкода і дуже сумно, якби мій чоловік помирав двічі. Перший раз, коли він загинув, а другий раз — коли його забули». На наше прохання про допомогу відгукнувся також голова Маяцької сільради Едуард Стукало. Чекаємо від нього машину з землею, воду. Починаємо суботники 23 квітня, потім 14 і 30 травня. А 5 червня буде урочисте відкриття меморіалу. Запросимо родичів і товаришів по службі загиблих льотчиків.

Травень 2016 р.

- Світлано, ми з вами розмовляли напередодні першого суботника, тож чим тоді закінчилося?

Перший суботник на місці майбутнього меморіалу

- Перший суботник був для мене несподіваним, тому що приїхало близько 60-ти людей. Просто в степ.

Це були люди з Краматорська, Слов’янська, Святогірська, з ближніх сіл. Вони прийшли і сказали: кажіть, що робити. І ми розповіли: ось тут буде пам’ятник, ось тут потрібно вичистити, а ось це потрібно посадити. Здивували діти з оздоровчого центру для дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування «Смарагдове місто» в Святогірську, там директор пані Галина Демченко. З яким завзяттям вони працювали! Це діти з неблагополучних сімей. Хлопці з громадської організації «Слов’янська Січ» привезли стіл, стільці — щоб люди перекусили після роботи. Закінчили роботу за півтори години, тому що все було добре організовано, і людей було багато. Працівники кафе бази відпочинку «Заповідна», яка знаходиться в селі Пришиб, приготували куліш, все було дуже смачно.

Найважливіше, що абсолютно незнайомих людей, які прочитали заклик в Фейсбук, об’єднала така важлива робота. Координатором в Слов’янську стала Анна Терещенко, яка незалежно від Клубу підприємців підняла питання про створення пам’ятника. Другий суботник повинен бути 14-го числа, але були сильні дощі, ми його перенесли. Наступний буде у нас 30 травня.

Таким буде пам'ятник у степу

Між суботниками Клуб підприємців Краматорська займається установкою пам’ятника. За цей час залитий фундамент під основним пам’ятником. Ми побачили, що потрібно ставити додатковий камінь або постамент, де будуть написані всі прізвища загиблих хлопців. І тепер у нас виходить не просто один пам’ятник, а меморіал. Ми обмежили можливість проїзду машинами степом, тому що там прекрасна ковила, і в цей час вона буде цвісти пишним цвітом, тож як хвилі моря ходять по цьому степу. Ми зробили огорожі, де будуть стояти машини, і окремий майданчик, де будуть розміщуватися люди. Запрошуємо військовий оркестр для участі у відкритті пам’ятника. І розраховуємо, що все буде урочисто і красиво. Ми зв’язалися з ескадрильєю, в якій служили ці хлопці. До нас 5-го обіцяли приїхати 6 представників ескадрильї, і 6 родичів. Зустрічаємо 12 гостей.

- Крім громадської роботи в Клубі підприємців, ви дуже серйозно зайняті громадською організацією «Жіночий Клуб «Пані», про яку мені доводилося чути багато добрих слів від краматорчан. Ви, як спів-президент клубу «Пані», створювали його 14 років тому для відпочинку і розваг успішних ділових жінок, щасливих в сім’ї. Таке собі елітарне закрите співтовариство самодостатніх «шляхетних дівчат». Але, Світлано, коли ви відчули, що сувора реальність кидає виклик вашим засадам, і що справжнє благородство полягає в тому, щоб чинити опір і самим захистити те, що дорого?

- Коли в кінці зими 2013 року в повітрі запахло реально триколорами і почалися проросійські мітинги, то ми відчули цю небезпеку, і у нас виникла потреба щось робити на противагу. І громадська організація Жіночий Клуб «Пані» розпочала активну роботу. У нас були організовані проукраїнські проекти, наприклад, з дітьми і матусями. Кожне свято ми намагалися розфарбувати українським колоритом, розставити ці патріотичні акценти. Коли на головній площі був мітинг проросійський, на противагу йому поруч на невеликому майданчику біля фонтану ми збирали дітей, співали українські пісні, робили конкурси малюнків на українську тематику.

- Це просто на вулиці?

-Так! Ми запускали голубів миру, приходили з кульками і українськими прапорами… Було страшно. Але ми знали, що по кутах цієї площі знаходилися наші чоловіки, які реально нас охороняли. І ось тоді виникла ідея конкурсу «Мелодії рушника».

В Краматорському музеї проходять майстер-класи для школярів з вишивання рушників

Адже українські рушники мають особливе значення. У нас є чудова група жінок, професійних вишивальниць, клуб «Чарівниця». І я прийшла до них з пропозицією: давайте ми зробимо для міста рушник. Ми збирали раду, вирішували, що вишити, зробили вже викрійки, рознесли вишивальницям тексти для роботи, визначилися, який повинен бути орнамент і мереживо на краях рушника… І тут вже захоплюють місто. Природно, вся ця робота припиняється. Це було реально небезпечно.

Ми знову повернулися до рушника, коли місто було звільнено. Ми вишили рушник за 40 днів, 8,5 метрів завдовжки, півтора метра завширшки, який занесений в Книгу рекордів України… І коли ми цей рушник вишивали, то кожного свята виносили на площу. Ставили намети, столи і долучали жителів міста до вишивання рушника. Щоб це було справою не тільки кількох людей, для яких це важливо. І на той час в Краматорську вже були переселенці. Були біженці з Макіївки, з Донецька. Люди приходили до нас на площу, вони були… відчужені, перелякані. І коли вони бачили, що тут є загальне якісь дійство, до якого можна долучитися, це для них була якась реабілітація. Ось ми його закінчили, величезний, дуже красивий, він став центром конкурсу вишивальниць «Мелодії рушника». І в цьому році ми його проводимо втретє. Ми його приурочили до Дня Незалежності України та в серпні будемо підбивати підсумки.

Краматорськ святкує День вишиванки, травень 2016 р.

- Ви так швидко перейшли до того, що «потім місто звільнили»… Але повернемося до тих днів, коли в Краматорську йшли бої (квітень-липень 2014-го) і ви виїхали на дачу в село Пришиб поруч із містом. Адже народу там раптом стало в кілька разів більше, ніж корінних жителів і дачників, і ви добровільно взяли на себе волонтерські обов’язки… як змінила людей спільна біда?

Світлана сміється щиро, з полегшенням, бо все це уже в минулому… Підхоплюю її настрій і, підтримуючи дещо сміхотливий тон, питаю:

- І про свою дачу розкажіть — скільки ви людей втиснули в будиночок?

- Наша дача була місцем, де постійно хтось жив. Приїжджали днів на десять, виїжджали, потім приїжджали інші… Пришиб — це старе селище, де невелика частина будинків місцевих жителів, їх близько тридцяти залишилося. А всі інші будиночки — це вже дачі. Так ось коли почалася окупація Краматорська, село Пришиб наповнилося людьми. Вони приїжджали сюди, знімали будинки, оселялися у друзів, і намагалися якось організувати свій побут. В Пришибі є база відпочинку, дуже старенька, але чистенька, і на ній можна було жити. І ось, коли не було в селі води, то всі резервуари цієї бази були спорожнені, тому що тільки там була питна вода. Нові порції води потрібно було в резервуари закачувати. Коли не було світла, ми шукали потужний генератор. Знайшли в сусідньому селі, привезли на базу, і закачали питну воду.

- А, перепрошую, як ви генератор той тягли, він же величезний, і де ви паливо для нього брали — це ж гроші…

- Беремо причіп, на причіп ставимо цей агрегат, веземо — і ось він працює. У сучасному селі вже всі забули, що таке колодязь з пристроєм типу журавель, щоб воду відром діставати вручну. У всіх колодязі з моторами електричними. Натиснув кнопку — вода пішла. Немає електрики — немає води. Усе. І тоді воду потрібно йти шукати у сусідів, або до річки, або йти на базу відпочинку, або їхати купувати в Святогірськ. Але Святогірськ від нас кілометрів 10. Пішки не пройдеш і на собі нічого не принесеш.

Потім зник побутовий газ. До того ж немає електрики, отже, дітей не нагодуєш. Їду в Харківську область, наповнити газові балони. Тому що в Донецькій області газу не було. Потім закінчився бензин. Ну, тут зовсім погано було… Тому що не доїдеш до Святогірська, не ввімкнеш генератор, щоб накачати питну воду. І тоді вже, у кого є машина, один до одного ходили і говорили: якщо є бензин — займіть там мені скільки-то… Ніхто нічого не продавав. Приходить до мене сусід, просить бензин. «Не питання, — кажу, — ось стоїть каністра, бери». Він: «Скільки грошей?» «Аніскільки, — кажу, — ось коли поїдеш собі за бензином, каністру мою повезеш і наповниш, тому що завтра вона мені буде потрібна».

Що стосується продуктів харчування — та ж історія. Всі продукти треба було купувати. Адже дачники практично нічого на своїх городах не вирощують. Значить, потрібно поїхати в довколишні міста і там купити. В село виїхали з Краматорська мами з дітьми-немовлятами. Важко було дістати малюкам памперси. І найважче — це дитяча суміш. Потрібно було діставати, замовляти з Харкова. Хтось їде до своїх знайомих, ми дзвонимо і говоримо: нам таку-то суміш, знайдіть, будь ласка, привезіть. З дорослими-то простіше! Головне — щоб було борошно, питна вода, ми відчували, що в цій ситуації зможемо вижити. І природно, коли в маленькому селі людей раптом стало втричі більше, то в магазині не справлялися. Буквально до вечора в день підвезення залишалося відсотків 40 продуктів… і вранці знову завозили. Але продавці молодці, працювали дуже добре.

- Люди ставали іншими?

- Ми відразу зрозуміли, що… коли стоїш перед шафою — розумієш, що це тобі в даний момент не потрібно, що зараз тобі потрібні кросівки і зручний одяг. Коли ти стоїш перед гаманцем — ти розумієш, що не гроші потрібні. А потрібна вода. Молоко. Бензин. Розумієте? І тоді включаються якіcь інші людські стосунки, яких раніше не було. Тобто ти розумієш, що ти допомагаєш комусь, і навіть не очікуючи відповідної допомоги — ти отримуєш від цього задоволення, що ти комусь допоміг, що комусь стало легше переносити ці тяготи. Ми намагалися відчути плече один одного.

Ось у мене, наприклад, був газовий балон, була газова плита. У сусідів не було. Вони принесли продукти, приготували спільну вечерю. Літо ж, так? На вулиці сіли, вечеряємо. Про щось говоримо. Так, трясуться ворота від вибухів, які лунають за 40 кілометрів, скло на вікнах ходило ходором. Ти виходиш в город, щоб щось зробити, у тебе весь час працює телевізор. Ти виходиш на вулицю — над тобою мало не над головою летять вертольоти. Ти розумієш, що це українські гелікоптери, і якось спокійніше стає на душі від їхньої присутності. А коли вже на цю територію прийшли блокпости української армії — ви не уявляєте! Їм везли воду, щось поїсти, домашні компоти, молоко, аби тільки вони могли тут стояти і нікуди звідси не пішли. Народ сприймав це так.

Краматорськ пам'ятає українських воїнів, які загинули в АТО. За пам'ятником доглядають діти школи № 25

І ось найважливіше було це — коли о 7 годині ранку мені подзвонили з Краматорська. І я почула одну фразу… вона звучала так: «Свєта… вони — йдуть». Тобто… розумієте? Це було… просто… я на все життя запам’ятала цю інтонацію, і цю фразу. Вона назавжди залишиться зі мною. Це було стільки радості.

- Краматорчанам було куди повертатися після звільнення міста українськими військовими, і слово «переселенець» тоді ще не набуло трагічного значення «людина, яка все втратила, і когось назавжди». Бойовики пішли з вашого міста, і рушили в інші міста області, які безперешкодно зайняли, в тому числі і мільйонний Донецьк. Ось тоді і з’явилися переселенці…

- Коли переселенці до нас потрапили, це були мами з малими дітьми, які приїхали в шльопанцях і в халатах… ми цих людей завозили в усі складські приміщення торгових підприємств, і говорили: вибирайте, що вам потрібно. Якщо тут немає — будемо шукати. Наприклад, дитячий манеж, коляска.

У нас є комбінат дитячого харчування, він обслуговує шкільні їдальні, керівник — незвичайної душі людина, Алла Вікторівна Кущ. Це ж було літо! Влітку школи закриті. Всі у відпустках. Вони відкликали співробітників з відпусток, завозили продукти, відкривали шкільні їдальні і годували людей. Годували більше двох місяців близько 400 військових. У тому плані, що сюди зайшли війська, а постачання немає. Миттєво підключилися жителі міста. То ми купуємо їм каремати, то їм холодно спати — ми шукаємо спальні мішки для хлопців на аеродром. Те ці мішки не годяться, тому що потрібні зимові. То ми шукаємо піддони, ага, на землі спати в наметах холодно, говоримо своїм: давайте, хлопці — у кого є піддони, ось ці, дерев’яні, на які товар складається. Привезли кілька машин піддонів. Військові нам кажуть — нам би хоч якісь меблі. Тому що ось ми вилізли зі спального мішка,  а нам нема на що чашку поставити. У кого є якісь старі шафи, стільці — кажуть, дайте хоч що-небудь. Це потрібно було вирішувати щодня. Тобто з одного боку — допомога військовим, які тільки зайшли, з іншого боку — переселенці, які постійно прибували. І ще з’явився прикордонний загін. Їм відвели будівлю з вибитими вікнами без опалення і перемерзлими трубами. Вгадайте, кого про допомогу попросили вони? Заводи і підприємців…

- Напевне, зараз для вас, Світлано, вже такої гостроти в благодійній допомозі переселенцям немає…

- Так, у нас в місті цим дуже добре займаються великі благодійні організації, хоча б така відома, як «Краматорськ СОС». Але я можу, наприклад, працевлаштувати переселенця, якщо він звернеться. Інша справа, що на тривалу співпрацю розраховувати не доводиться — адже вони всі хочуть скоріше повернутися додому…

Переможці конкурсу "Читаємо українською" завдяки клубу "Пані" побували у Львові

Постійно звертаємо увагу на соціальні аспекти, наприклад, в якому стані знаходяться в дитячій лікарні палати, в тому числі післяопераційні, реанімація. Почали збирати гроші, все це ремонтувати. Проводили сімейні фестивалі. Зараз — кілька проектів. Мій проект — «Мелодії рушника». Спів-президент Клубу «Пані» Ліля Кісліцина опікується конкурсом малюнків «Україна моїми очима», Ганна Аладьєва з дитячою бібліотекою проводить конкурс «Читаємо українською».

- Так, директор бібліотеки мені розповідала, що ваш клуб організував поїздку до Львова тих, хто найбільше прочитав українських книг, діти приїхали з прекрасними враженнями.

- Це зараз дуже потрібно — зв’язати Схід і Захід України, а наші діти повинні побачити, який величезний, цікавий світ існує за порогом будинку. Ще у нас є підшефний інтернат для дітей з неблагополучних сімей.

Їх треба ж адаптувати, соціалізувати, щоб вони в суспільство вписалися після інтернату. У них ми зробили кіно-вітальню «Старе кіно» (організатор Ольга Ларіна). З ними переглядали, обговорювали. Приносили подарунки на свята, але не просто віддавали, а влаштовували конкурси на кращий твір і нагороджували призами. Найважливіше в житті дитини — це випускний в школі. Уже третій рік завдяки Клубу «Пані» в інтернаті проходить випускний не гірше, ніж в звичайних школах.

Примірка першої в житті дівчинки СПРАВЖНЬОЇ бальної сукні... як тут не розгубитися...

Наші пані Олена Блезнюк, Алла Кущ, Анна Аладьєва готують дітей до першого в житі балу. Дівчаток потрібно причесати, зробити макіяж, знайти плаття, туфлі. Хлопчиків потрібно взути, а це ж не просто. Купити брюки, або костюми, сорочки, всіх вмити і підстригти, щоб це було достойно. До нас приєднуються торгові підприємства, у яких є колекції з розпродажу, і вони нам повні сумки дають і виходить, що наша дітвора з випускного йде ще і з приданим. Ми підбираємо їм  одяг на всі сезони, щоб у них було хоч щось на перший час, аби вони не відчували себе вигнанцями в цьому суспільстві.

- У Вас залишилася пам’ять про найважчі дні? Адже зараз геть усе знімають на телефони…

23 травня 2016 р. Світлані Чепелевій, засновнику Ювелірного дому SAGA, вручили нагороду "Найвпливовіша жінка України в сфері "FASHION and BEAUTY ". Ось такі вони - краматорські волонтери

- Те, що ми тоді фотографували, ми намагалися заховати куди подалі або прибрати з усіх носіїв. Тому що під час цих подій ми проїжджали через блокпости то в місто, то назад, і елементарно при цьому всі телефони, планшети — все перевірялося і зміст відстежувався. Тому треба пошукати, можливо, щось з того часу залишилося.

Але єдине, знаєте, що радувало в той час? У нас пишно цвіли квіти. Причому у всіх. І всюди. І ось (сміється) що ми робили: ми фотографували квіти, і ці фотографії дарували один одному, щоб хоч якось підтримати…

 

 

Контакти

Громадська організація «Жіночий Клуб «Пані» Краматорська Донецької області:

Сайт http://www.pani.dn.ua/

ФБ https://www.facebook.com/Женский-Клуб-ПАНИ-1590815847872142/

E-mail pani@pani.dn.ua

 

Клуб підприємців Краматорська:

Сайт: http://businessclub.com.ua/

ФБ: https://www.facebook.com/kpkramatorsk     /

 

Матеріал рос.мовою можна скачати тут: Благородство по-краматорски_рус

Читати також:

У Києві відбулося перше обговорення практикуму деокупації

Практичний досвід волонтерів, які вже сьогодні реалізують процеси деокупації на визволених територіях, має бути корисним не лише у Донбасі після його повернення в Україну, а й в інших регіонах країни – у рамках декомунізації свідомості та розвитку громад. Такого висновку дійшли експерти круглого столу «Деокупація: як це працює?», який відбувся в Українському кризовому медіа-центрі (Київ) …

«Карітас Харків»: милосердя, безкорислива любов, допомога нужденним

Війна не милує нікого. Ні дорослих, ні старих, ні дітей, ні тих, хто сам не може постояти за себе. Іванка, дитинчатка з синдромом Дауна, вихопили зі звичної обстановки, з кола знайомих людей в Донецьку, де йшла війна, і вивезли, точніше – евакуювали за допомогою Держслужби з надзвичайних ситуацій до Харкова. Так хлопчик опинився у Центрі …

Житло для ВПО: рівняння з багатьма невідомими

Основне питання, що постало перед громадянами України, які вимушено покинули свої будинки і майно в окупованому Донбасі та Криму – житло. Переселення – завжди виклик, але ставляться до нього по-різному. Частина людей сприймає ситуацію як тимчасову міграцію, однак значна група сімей вже прийняла для себе рішення «пустити коріння» на новому місці. Експерти організації «Громадянська ініціатива …

«FreeUa» — територія вільної творчості

Протягом двох років у Донецькій області спостерігається справжній бум громадських, волонтерських ініціатив та соціальних проектів. Є підстави говорити не тільки про збільшення кількості неурядових об’єднань, але й про розмаїття послуг, які вони надають. Хаби (від англ hub — точка, куди сходяться всі зв’язки — ред.) і відкриті простори, центри соціальної та правової допомоги переселенцям, альтернативні …