Берегиня Маріуполя

18.05.2016 | Кількість переглядів: 474

Нещодавно посол США в Україні Джеффрі Пайєтт сказав, що прикладом боротьби для всього Донбасу став Маріуполь. Саме тут, за його словами, «помер» проект «Новоросія». Феномен у тому, що відстояли місто самі його мешканці. Завдяки простим маріупольцям він не став безкоштовним російським транзитом до Криму, не порізаний на метал, не крокує по рознарядці «ДНР» у «щасливе майбутнє» без зарплат та елементарних людських свобод…

«Марічка, наша квіточка» — так координатора центру патріотичних сил «Новий Маріуполь» Марію Подибайло звуть волонтери і військові. Привітна, неймовірно красива, смертельно втомлена, але незламна — така вперта маріупольська мадонна з незмінним мобільним у руках. Телефон не замовкає ані на хвилину: хто, куди, кому, коли  – непомітна для інших волонтерська «кухня» прифронтового Маріуполю потребує швидких та ефективних рішень.

Плюс характер

До війни – загалом все як в усіх. Троє дітей, робота в Маріупольському державному університеті, співуча мова як ошатна візитна картка: 25 років тому Марічка приїхала вступати на Донеччину з Тернополя, тут і залишилася. І в Донецьку, і потім у Маріуполі наступні 13 років – любов і повага друзів та колег з усією душевною взаємністю… Аж поки з приходом «русской весны» 2014-го вона не стала раптом «бендерівкою з западенщини».

Відлік нового, військового життя почав відбуватися несподівано і якось вже дуже швидко. Струс мозку, зламаний ніс та покалічене око сина, що йому вирішили помститися шкільні товариші за матір-«фашистку». Ряджений козак Бабай на сходах маріупольської міськради. «Народний мер», якого, зрозуміло, ніхто не обирав. Гопники у балаклавах, обвішані зброєю. Закриття сайту 0629. І тотальна розгубленість, що пригнічила місто, як важка хмара перед грозою…

Роби, що повинен, і будь, що буде – у людей справи все ж таки більше шансів не потонути і знайти один одного в океані відчаю. У справі, у діянні – порятунок і сенс. І ще – в об’єднанні. Було не просто, але у Марії вийшло. І вже у березні група маріупольців починає наводити мости і підтримувати армію. «Ми боялися, що військові залишать місто. Тому виїжджали в частини, що розташовані поруч з містом. Допомагали всім, чим могли. Просили про одне – не кидати нас», — згадують активісти. І у квітні збирають мітинги під жовто-блакитними прапорами. У травні, надихнувшись взяттям УВС, проводять перший в історії Маріуполя парад вишиванок. В цьому, авжеж, була нерозсудливість, але була й спроба красою, любов’ю, добром протистояти біді, яка звалилася на на місто…

Любов, з якої все почалося, народила Надію і Віру, і вони допомогли пережити найстрашніші дні літа 2014 року. Навіть зараз про багато чого злобленого тоді Марічка не розповідає. Не розповідають і військові, які за два роки війни стали «братиками». Прийде час, і імена тих, без кого Маріуполь поринув би у темряву, будуть, звичайно, відомі. Але й того, що ми знаємо зараз, досить, щоб зрозуміти, як жорстко спресувався час, якою позамежною була концентрація подій, що вимагали від волонтерів миттєвої реакції, та якими зусиллями колективної волі давалися перші перемоги.

«Будемо сильними – підуть за нами»

«Найбільшою з помилок є не захищати. Неважливо, скільки їх. Важливо, наскільки ми сильніші. Будемо сильними – підуть за нами», – чотири місяці в режимі нон-стоп, нелюдське напруження… З початком навчального року старший викладач кафедри міжнародних відносин Марія Подибайло бере в МДУ останні сьому і восьму пари, аби вдень працювати у «Новому Маріуполі». Робота не припиняється навіть вночі – плетуться «кікімори», шиються дощовики, готується їжа, сортуються посилки, які йдуть з усієї України… Потрібні аптечки – будуть аптечки. Не вистачає тепловізорів – знайдемо, у кого є. Поранені? Розвозимо по лікарнях. Окопи? Збираємо людей, закуповуємо лопати і риємо окопи — без шуму, піару і зайвих рухів.

На думку багатьох експертів-аналітиків, саме фото тисяч маріупольців, готових захищати своє місто до кінця, вплинули на рішення російського командування залишити спроби взяти Маріуполь штурмом.

«Рік тому ми не знали, як багато можемо знати і вміти», — Марічкин телефон безперервно дзвонить та поповнюється новими контактами, Маріуполь вчиться відповідати на нові виклики як-то кажуть «з коліс». Волонтери збиваються з ніг, але примудряються координувати і мобілізацію, і евакуацію, і військове постачання, і тилову логістику, і інформаційний фронт. Переводять на військовий режим міські лікарні. Беруть на себе дитбудинки. Відкривають пункти для переселенців, організують харчування, одяг, житло, юридичну допомогу…

Приватна ініціатива на очах перетворюється на громадський рух, який, по суті, виконує функції влади, що продовжує перебувати в тій же розгубленості, що й на початку війни. Заданий волонтерами вектор, продиктований логікою сили, не зустрічає особливого опору, але й завзяття не викликає – так, виводить з паралічу. Ось міський голова Юрій Хотлубей (до 2015 р. – ред.), що мало не «згрішив» з «ДНР», остаточно визначається з проукраїнською позицією. Ось керівник області Тарута (до жовтня 2014 р. – ред.) риє траншею під спалахи фотокамер. А ось «Метінвест», який відзначився в 2014-му млявим «мизамир», після обстрілу «Східного» (мікрорайон у східній частині Маріуполя – ред.) дисципліновано допомагає плівкою для вікон.

За словами Марічки, активісти дали міській владі відчути народні настрої та спонукали її допомагати. Наскільки відчутними були розміри цієї допомоги на загальному тлі історичного маріупольського Опору, сьогодні оцінити складно, але факт залишається фактом – місто було врятовано.

«Ви ще не зрозуміли – ми не терпіли»

«Перелякані патріоти сплутали карти і взяли на себе відповідальність, від якої відмовилася влада», — сміється сьогодні Марічка. І стверджує, що віддавати завойовані тоді позиції ніхто не збирається.

Так сталося, що один феномен породив наступний — сьогодні Маріуполь чи не єдине місто в Україні, де активісти завдають системного тиску на місцевих чиновників. Громадянське суспільство, що вперше заявило про себе під час «екологічних бунтів» 2012 року (активісти виступали проти забруднення метокомбінатами повітря та води – ред.), упродовж війни стрімко подорослішало. Наразі воно демонструє потенціал, який вочевидь  лякає колишніх «хазяїв міста», що допустили розбрат та війну.

«Тут не було сепаратистських настроїв. Сепаратизм використували як технологію дестабілізації, – Марія аналізує ситуацію не як волонтер, а як професійний політолог. – Дуже грамотно попрацювали з людьми. Тепер, якщо ми хочемо утримати ситуацію, нам потрібно «зшивати» простір, об’єднуватися, об’єднувати людей. Боротьба за людей — це те, чим повинні займатися і чиновники, і депутати, і військові. І суспільство в цілому. Зможемо ми захистити своїх громадян, їх права, забезпечити людей роботою, тож зможемо захистити й Україну».

Проте кому війна, а кому обід за розкладом. Поки вирішувалась проблема виживання, конфлікт інтересів між волонтерами та владою немов би не загострювався. Він проявляється напередодні місцевих виборів в листопаді 2015 року, коли постає питання про перезавантаження муніципального апарату. Залишати насиджені крісла безвідповідальні чиновники-регіонали не хочуть, щось міняти – теж. Війна нічому не навчила цей неосвічений клан «міцних господарників» — заради прибутку вони не гребують тими ж вибухонебезпечними технологіями, що й раніше. Залякуванням і підкупом свого традиційного електорату – заводчан та пенсіонерів – старий адмінресурс лягає кістками, щоб не пустити до міськради демократичні сили. Але навіть тих 5 з 54 голосів, які все ж таки здобула молода партія «Сила людей», достатньо, щоб тримати місцеву владу у тонусі. Маріуполь стає, мабуть, лідером області за кількістю корупційних скандалів і судових позик, поданих проти чиновників.

Шлях до чесного громадянського суспільства може бути довгим, але він цілком досяжний. Партія Регіонів, яка змінила лише назву на Опозиційний блок, до нього не готова. А люди, що загартувалися у боях за своє місто – цілком.

«Ви приречені рахуватися з нами, вам не зрозуміти, що ми, хто винесли з дому останнє, керуємося не особистими вигодами. Моїм друзям не потрібні ані вазочки, ані грамоти. Ані інші пасочки. Не варто управляти містом старими методами, коли помінялися об’єктивні обставини. Нічого у вас не вийде. Так, раніше ми проходили повз несправедливість, обурювалися тільки на кухнях, були байдужими. Але ми стали іншими, ми подолали страх і пообіцяли собі, що більше ніколи не буде так, як раніше. Ми самі здатні відповідати за своє місто. І в ньому нема місця пройдисвітам і негідникам. Ви ще не усвідомили, що людей більше не надуриш. Ми не терпіли і дуже позитивні. Обов’язково переможемо!», — під цим майже маніфестом, опублікованим Марічкою між поїздками на передову та волонтерськими звітами, готові підписатися вже десятки тисяч людей.

До наступних виборів їх буде у рази більше. Для Маріуполя — достатньо, щоб врешті-решт зробити його містом для людей, а не для виробництв, що з них годуються чиновники.

«Більшість війн – в наших головах»

Якщо раптом з викладеного складається враження, що волонтери Маріуполя – це такі кіборги без страху та докору, то воно не є вірним. Люди як люди, що сумніваються та помиляються. Переживають періодично і відчай, і депресію, і образу. Відбудовують себе наново щоразу, як доводиться зустрічатися з несправедливістю та агресією. Але продовжують підніматися та робити справу, що одного разу врятувала їх і врятувала Маріуполь.

Квітці не потрібна команда, щоб розпуститися – досить кинути насіння в землю, і воно піде у зріст. Волонтерам не потрібна команда, щоб сіяти добро – це така внутрішня програма, яка ніколи не вимикається. «Поспимо після війни», — каже Марія та відправляється на черговий дзвінок туди, де потрібна допомога. Хоча, судячи з усього, «після війни» — це просто новий фронт роботи, тільки вже не такий небезпечний. Садити ті ж квіти всім містом, а не рити окопи під обстрілами – все ж таки є різниця.

У цієї квіткової темі «квіточка»-Марічка – безсумнівно, червоний мак. Символ водночас важкої перемоги та мирного життя, в якому війна не повинна повторитися ніколи знову. Люди, що бачили поруч смерть та живуть з нею пліч-о-пліч другий рік, не можуть не сприймати війну як абсолютне зло. Але щоб остаточно перемогло добро – підвалини під мир потрібно закладати вже зараз.

Як? Сідати та розмовляти. Про квіти та дерева – де краще садити, і як зробити так, щоб не витоптали і не поцупили. Про перейменування вулиць – не для себе, а для дітей та онуків. Про бізнес – як своя справа, навіть маленька, робить людину дорослою і відповідальною, хто може допомогти її відкрити і чому це не повинен бути потворний незаконний кіоск. Про арт-простори для молоді – щоб було більше всяких «Халабуд» і «Хат-читалень», де не пиячать, а чомусь вчаться. Про задоволення створювати нове замість того, щоб наслідувати старе. Багато про що….

«Більшість війн – в наших головах. Сподіваюсь, що ви прийдете колись поговорити і війна закінчиться» — така у Марії методичка «на виріст». Щоб боротися не з людьми, а за людей – проти руйнівних технологій – зовсім не потрібна зброя.

Війна, звичайно, дихає у спину і весь час наздоганяє. І на передовій, і в самому місті. Якщо раніше «новим маріупольцям» палили штаб та машини, то зараз у хід йдуть плітки та провокації, коли мікрофон раптом виявляється у тих, хто мало робить, але голосно кричить і спокушається грошима — сили реваншу не бажають миритися з неминучою поразкою, і знов використовують старі перевірені методи маніпуляції. І в цьому сенсі маріупольська «самооборона» – це не тільки загони охорони правопорядку, організовані волонтерами, але й особиста санітарна гігієна, перевірка тих, що пройшли вогонь, на випробування мідними трубами та здоровою конкуренцією.

«Конкуренція – це добре для розвитку. Не повинно бути однієї організації, їх має бути багато, повинна накопичитися критична маса, яка буде контролювати всі сфери життя» — це вже тези по-справжньому мирного плану для нового Донбасу. Він пишеться сьогодні на звільнених ВСУ територіях півночі області і в Маріуполі, який звільнили в тому числі його мешканці. Які довели тим самим, що найамбітніші мрії – не що інше, як перший і необхідний крок до бажаної реальності.

«Від нас залежить не багато. Від нас залежить ВСЕ!» — той самий шанс, коли проблема стає можливістю. «Западенка» Марія з Маріуполя та її нові земляки готові прийняти будь-який виклик. Але це зовсім не означає, що вони більше не потребують підтримки: «Не дайте злити схід. Ми – теж Україна! Ще й яка!»

https://www.facebook.com/NoviyMariupol/?fref=ts

http://newmariupol.org/

Матеріал рос.мовою можна скачати тут: маричка_русс

Читати також:

У Києві відбулося перше обговорення практикуму деокупації

Практичний досвід волонтерів, які вже сьогодні реалізують процеси деокупації на визволених територіях, має бути корисним не лише у Донбасі після його повернення в Україну, а й в інших регіонах країни – у рамках декомунізації свідомості та розвитку громад. Такого висновку дійшли експерти круглого столу «Деокупація: як це працює?», який відбувся в Українському кризовому медіа-центрі (Київ) …

Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Донбасі: допомога людям по обидві сторони війни

Зайцево, Ленінське, Майорськ, Курдюмовка, Первомайське, Нєвєльське, Водяне, Сєверне, Жованка, Бахмутка, Новоселівка2, Кам’янка… Назви цих поселень на Донеччині постійно лунають у повідомленнях з лінії фронту: тут обстріли, руйнування, загибель і поранення людей, у більшості відсутня влада у звичному розумінні – чи то цивільна, чи то військова, немає магазинів, аптек, медичних пунктів, звісно ж, і банківських установ, …

Дія, що нас врятує

В цій війні ми всі дорослішаємо. Процес нелегкий, болісний, інколи навіть кривавий. Проте безпорадність держави щодо постраждалих людей змушує ставати активнішими та відповідальнішими. І це природно — якщо в одному місці чогось бракує, в іншому воно має з’явитися. Неприродно те, що все відбувається швидко, зненацька, приголомшено несподівано. Мить – і ти у чужому місті без …

Олексій Загребельний: «Ми не допомагаємо переселенцям. Ми допомагаємо тим, у кого є проблеми»

Вам потрібна специфічна допомога? Записуйте: місто Суми, громадська організація «Клуб «Шанс». «Нам неважливо, звідки й хто ця людина…» –… Ситуації? О, ситуації у нас різні були! Наприклад, у міліцію кілька разів забирали, – посміхається Валя. – Ми тоді працювали за проектом фонду «Відродження» для підтримки пацієнтів, вимушено переміщених із зони АТО. А там передбачалися й …