Остання ніч на передовій і ранок першого дембельського дня залишили у Сергія складні почуття. Як кожен солдат, який виконав свій обов’язок на війні, він повинен був прокинутися з однією думкою: «Тепер — додому!» Але він знав: зворотної дороги для нього не існує. Тому що будинок, батьки, однокласники, друзі — на ТІЙ СТОРОНІ, проти якої він, військовослужбовець України, воював рік. І весь цей час його особисті дані як найлютішого ворога ТІЄЇ СТОРОНИ, були розміщені у відкритому доступі на ЇХНЬОМУ сайті «Трибунал». І, значить, його поїздка в рідне село обірветься на першому блокпості невизнаної «республіки». Але навіть, якщо б його прізвища і не було в цьому «розстрільному списку», залишається куди більш потужний шлагбаум, яким він сам подумки перекрив собі дорогу додому.
«Я НЕ ХОЧУ туди їхати, — повільно, з довгими паузами, вимовляє Сергій. Голос, який щойно лунав привітно і відкрито, стає глухим і жорстким. — «Мені морально там просто буде некомфортно. Та ті ж самі і друзі здадуть. Я не приховував, хто я. І дзвонили мені колишні товариші, які пішли на іншу сторону воювати. Погрожували мені. Коли Дебальцевський наступ розпочався, подзвонив товариш, поцікавився, де я: «Ми йдемо тебе різати». Я тоді воював не під Дебальцевим, в іншому місці — але яка різниця? Сам факт такого дзвінка, такої розмови з людиною, з якою я ТАМ не один день спілкувався. Працювали разом, відпочивали, дружили. Після роботи збиралися. Хоч я алкоголь не вживаю взагалі, але просто з хлопцями посидіти за компанію. Завжди були дружні стосунки. А тут такий дзвінок. Зараз однокласник мене знайшов — теж з погрозами. Тому повертатися туди і не хочеться. Не те, що я за життя своє боюся — просто мені некомфортно там буде дивитися на всіх цих людей, зрадників, спілкуватися з ними».
Довга дорога до себе
Так Сергій в 36 років став вимушеним переселенцем, як і безліч його бойових побратимів з окупованої частини Донбасу, які пішли з рідних домівок захищати Україну, а повернутися до рідного порогу для них зараз рівносильно смерті. На контрольованій Україною території Сергій обрав Краматорськ, тому що звідти родом його колишня дружина, і вона з початком війни з їх 11-річною донькою повернулася в рідне місто. Сергію пощастило: він знайшов житло на сусідній з ними вулиці, і може завжди побачитися з дитиною, за якою рік сумував на війні. Ну ось, мабуть, і всі хороші новини на момент повернення Сергія з АТО. Решта — порожнеча.
«Та мені спочатку і поговорити ні з ким було, — згадує Сергій. — Я міг тиждень сидіти в квартирі, не виходити, ніхто мені не дзвонив, я нікому не дзвонив, нікому я був не потрібен. Це таке відчуття непотрібності… Точно так у інших АТОшників це може відбуватися. Багато ж розсварилися з друзями на цьому ґрунті. Суспільству ми не потрібні, суспільство на нас закриває очі, ніби нас немає. І ветеран вже відчуває себе зайвим в цьому суспільстві».
АТОшник-переселенець — це окрема, мега-болюча проблема, всю глибину і багатогранність якої наше суспільство і держава ще не усвідомили, та й особливо не прагнуть, вважаючи, що є справи важливіші.
Але багаторічний досвід країн, чиї громадяни в складі легальних військових підрозділів беруть участь в бойових діях за межами своєї країни, наочно показує: ці сильні і мужні люди, які повернулися в мирне життя звідти, де рвуться снаряди, і смерть може наступити в будь-яку секунду, потребують порятунку від минулих спогадів і допомоги в новому сьогоденні. Самі вони про це не скажуть, і не попросять, тому що вони нікому, в тому числі і собі, не зізнаються, що не можуть ніде сховатися від снів і спогадів, які забрали з собою з фронтових окопів. І це не тільки страх, який військовослужбовець пережив за себе в бою, але ще й нестерпне почуття провини за те, що не зміг уберегти і захистити побратимів, які загинули поруч, а найжахливіше — це відчай на похоронах під поглядами дітей, дружин і батьків загиблого.
З цим вантажем внутрішніх упереджень потрібно навчитися жити заново. Подолати цей шлях самотужки важко, якщо взагалі можливо. Сергій успішно будує своє нове життя завдяки Центру соціальної адаптації ветеранів АТО і їх сімей «Поруч», створеному недавно в Краматорську Донецької області. 90% персоналу центру — ветерани АТО і переселенці. Ця громадська організація працює за підтримки неприбутковою недержавною організації «STUDENA» (Київ), завдяки грантовій допомозі міжнародних донорів. Міжнародні організації давно займаються психологічною допомогою людям, які постраждали від воєнних конфліктів, там працюють унікальні військові психологи. Фахівці однієї з таких організацій передають досвід Центру «Поруч», навчають його співробітників. Активним учасником тренінгів і семінарів став Сергій. І тепер він не тільки «витягнув» себе сам зі стану «донбаського АТОшного синдрому», а й готується допомогти це зробити іншим.
«Це пройдена технологія воюючих країн — США, Ізраїлю, — пояснює Сергій. — Ті ж США зіткнулися з цим ще після в’єтнамської війни (США воювали у В’єтнамі з 1964 по 1975 роки, негативні психологічні наслідки, пережиті учасниками цієї військової кампанії, згодом отримали назву «в’єтнамський синдром» — ред.). Вони побачили, що через 10 років у них було більше втрат ветеранів війни після повернення додому в мирний час, ніж під час бойових дій, а саме від суїцидів, наркоманії. А ось узяти той же Ізраїль: уже скільки він у війні, вся країна служить в армії, і нічого, якось справляються. Цей досвід нам потрібен сьогодні. Адже у нас ті ж проблеми були після повернення ветеранів війни з Афганістану. Проте з афганцями ніхто не працював в плані психологічної допомоги та реабілітації. А нині і ми, АТОшники. Приходять бійці і кажуть: нам вже зі своїми старими друзями нецікаво. Нам цікаво з вами — ви нас розумієте. Спасибі друзям, знайшлися однодумці, які дійшли до думки, що треба допомагати іншим, потрібно об’єднуватися, спілкуватися, є запит такий — потрібна підтримка психологічна. Держава цим не займається. Почали ми дізнаватися — виявилося, у нас в регіоні немає такої функції, держава не потурбувалася про це. Ну, якщо держава не хоче, значить, хтось інший повинен це робити».
Один в полі не воїн
Цим «іншим» став Союз Ветеранів АТО Донбасу (Донецької та Луганської областей). Один з його організаторів — Володимир. Як і Сергій, він не називає свого прізвища, пояснюючи коротко: «я з території окупованої». Володимир — регіональний координатор Центру соціальної адаптації ветеранів АТО і їх сімей «Поруч». Він стверджує, що саме такий напрямок — робота не тільки з солдатами, але і їх сім’ями — існує тільки у Краматорському центрі. А треба би відкривати такі центри по всій Україні.
«Головне завдання — не тільки консультаційні послуги надати АТОшнику, який повернувся із зони бойових дій, а також знизити соціальну напругу в суспільстві, пов’язану з війною і подіями на Донбасі, — переконаний Володимир. — Коли чоловік-захисник повертається додому, і у нього все добре, і в сім’ї все добре — це додатково поліпшення якості життя його і його родини. І плюс необхідно відновлювати його сім’ю. І дітей, і дружину. Ми самі на своєму досвіді обпеклися, коли «дембельнулися». Повернулися в мирне життя — було дуже багато питань, які вирішували, самі набивали ґулі. Зараз шлях цей пройдено, і ми з задоволенням ділимося з хлопцями, які послуги, які пільги від держави отримати. І взагалі — чим займатися в житті та що робити».
Система соціальної адаптації, як її збудували співробітники Центру «Поруч», обертається навколо трьох напрямків: ветеран-самодопомога, ветеран-сім’я і ветеран-суспільство.
Стрес стресом вибивають
У першому колі допомоги дуже важлива приставка «само»: ветеран-самодопомога. У США, наприклад, Міністерство оборони в рамках кампанії підтримки ветеранів бойових дій запустило освітню програму, що дозволяє військовослужбовцям навчитися розпізнавати ознаки відчаю серед своїх товаришів по службі. Вона проходить під гаслом «Ніколи не дозволяй товаришеві боротися самотужки».
Знаючи по собі, які іноді накочуються емоційні стани і навчившись виходити з них без втрат, перш за все, по відношенню до близьких, Володимир і його однодумці взяли на озброєння дивний, на перший погляд, метод: адреналінотерапія. Говорячи простими словами, після повернення до мирного життя відновлення АТОшника полягає не у відпочинку в вигляді лежання на дивані, а в потужних фізичних навантаженнях, добре б ще й пов’язаних з якоїсь реальної небезпекою. Наприклад, багатоденний похід в гори. Як це працює, пояснює Володимир: «Ти повертаєшся із зони АТО. Там був постійний якийсь стимул, адреналін, а мирне життя — вона розслаблює. І тоді-то періодично хочеться чогось незвичайного, чимось себе зайняти серйозним. Ось ми і пропонуємо ветеранам зайнятися крос-фітом. Це спортивний напрямок силовий з елементами випробування витривалості організму. У нас є для цього тренажерний зал зі спеціальним обладнанням — приходь в будь-який час, «качайся», тренуйся, навантажуй свій організм. Спорт — це найкращий спосіб звільнення від стресу на фізичному рівні. Ще ми запустили екстремальні походи. В АТО на захист Батьківщини пішли люди різного соціального статусу, різної ваги в суспільстві. Одним з них був Віталій, який є професійним інструктором по походах в гори. Він теж АТОшник, зібрав групу, взяв за цю групу відповідальність і повів в Карпати».
Запрошення до чергового, 4-денного серпневого походу на сторінці Центру «Поруч» в Фейсбук виглядає заманливо: «Нам належить відвідати дуже мальовниче місце — полонину Боржава. З її вершин вам відкриються неозорі карпатські простори. А зі сходом сонця тут можна спостерігати чудові картини: села потонули в тумані, острівці вершин визирають з застиглого моря хмар, ліси на очах змінюють нічну чорноту на переливи синього і зеленого кольорів. Тутешні місця багаті ожиною, брусницею, малиною, чорницею і суницею. Завдяки тому, що вершини хребта покриті травою, а не каменюками, тут дуже легко йти».
При цьому організатори дають докладні вказівки, що необхідно брати з собою, щоб прожити 4 дні в дикій природі далеко від благ цивілізації, відповідно, обов’язкове спорядження — рюкзаки об’ємом 60-70 літрів для жінок і 70-90 для чоловіків. Ось це і є адреналінотерапія в дії.
Страуси, печери, коні, люди
Наступне коло допомоги — ветеран-сім’я. У Центрі «Поруч» вважають, що потрібно спрямовувати зусилля на поліпшення взаєморозуміння ветеранів та їх сімей, відновлення довіри всередині сімей. Висока статистика розлучень після повернення ветеранів з війни, вважають в Центрі «Поруч», вже дає підстави для залучення в психосоціальну адаптацію ветеранів неодмінно разом з усією родиною.
Близькі люди АТОшників — це зона відповідальності координатора сімейного дозвілля Жені Овчарової. Вона краматорчанка, ніякого відношення до АТО не має. Але для Центру «Поруч» — по-справжньому цінна знахідка. Женя за освітою психолог, закінчила Слов’янський педагогічний університет, працювала в центрах раннього розвитку дітей, багато спілкувалася з їх мамами, з сім’ями. Коли вона дізналася від знайомих, що Союз ветеранів АТО Донбасу збирається відкривати центр психосоціальної реабілітації сімей ветеранів АТ і переселенців, які пережили кризові ситуації, вона відразу ж вирішила: саме там вона буде максимально корисна, ця робота — для неї. Дружини і діти військовослужбовців можуть приходити в Центр «Поруч» коли хочуть, у них тут свої заняття, і найчастіше їх організовує і проводить Женя Овчарова.
«У нас є гурток «Англійської мови» для дітей і дорослих, майстер-клас з хенд-мейд, гурток малювання для дітей, — із задоволенням розповідає Женя. — Створили клуб «Мандруємо разом». Ми їздимо по Донецькій області на екскурсії. Збираються всією сім’єю, або мама з дитиною, або тато з дитиною. Наша мета — соціалізація, і ми
об’єднуємо сім’ї ще до поїздки, коли збираємо їх в Центрі. Тут дітки між собою спілкуються — вони не думають ні про що погане, грають. Мами теж між собою починають спілкуватися, і тата знайомляться, розмовляють. Це добре. Вони переключаються, віддаляються від того, що було раніше, і зайняті тим, що відбувається зараз, в цей тихий, мирний час. Ми вже відвідали страусову ферму в Ямполі, в Соледарі в соляних печерах побували. У Святогорську Мотузковий парк відвідали, нас приймав також Слов’янський кінноспортивний клуб «Алюр». Для всіх учасників екскурсія безоплатна. Транспорт ми орендуємо за рахунок грантодавців, а всі, до кого б ми не звернулися з проханням прийняти АТОшників і їх сім’ї, переселенців — завжди йдуть на поступки, проводять екскурсії безоплатно. Я тепер зрозуміла, де моє справжнє місце. Тому що спілкування з людьми, надання їм допомоги приносить мені задоволення, і коли йде зворотний зв’язок, коли у мене обривається телефон і дзвонять, записуються на екскурсії, майстер-класи, гурток малювання — я відчуваю, що я потрібна і можу допомогти людям… так, мені дуже подобається моя робота».
Нові дороги — вся Україна
І третє коло допомоги — ветеран-суспільство. Це найскладніший напрям, результати якого не будуть помітні відразу, та й видимих критеріїв оцінки успішності не існує. Центр «Поруч» визначив для себе рішення таких задач: залучення ветеранів АТО в розвиток громадянського суспільства, підвищення лояльності суспільства до ветеранів, і головна увага приділяється такій особливо вразливій категорії осіб, як АТОшники-переселенці. Це актуально для міста з суперечливим ставленням до представників ЗСУ і добровольчих батальйонів, підкреслюється в програмній концепції Краматорського Центру «Поруч».
«Нічого не закінчено, війна триває, — каже Сергій, який віддав фронту рік життя. — Ось взяти наш Союз ветеранів АТО. У місті навіть і не знали, що є така проблема, як ветерани-АТОшники, тим більше — АТОшники-переселенці, що їм потрібні елементарні пільги. І, поки не заявили про себе, ніхто на нас не звертав уваги. Ось так. В інших регіонах України до ветеранів все-таки інше ставлення. Тут, самі розумієте, як дивляться на людей, які воювали».
Сергій наводить звичайний життєвий приклад: згідно із законом ветеран АТО має право на безоплатний проїзд в громадському транспорті. Але місцеві перевізники посилаються на якийсь ліміт, який встановлює місцева влада: щоб не більше двох пільговиків в салоні знаходилося, інші повинні вийти або оплатити проїзд. «Так нехай навіть нас 10 чоловік в автобус зайде — і ми будемо мати право їхати! — обурюється Сергій. — Збираємося колективну скаргу в СБУ подати, вийти на міських чиновників — озвучити проблему. Земельні питання вирішуємо колективно. Домовилися з юристами, які роблять земельні акти, про оплату в три рази менше, ніж зазвичай. Матеріальну допомогу — хоч по тисячі гривень, але вдалося проштовхнути таке рішення».
Крім цього, у Сергія справ і турбот зараз, що називається, хоч греблю гати. Він — штатний співробітник Центру «Поруч», посада — адміністратор, обов’язки — найширші. Він приходить на роботу з ранку і зайнятий до вечора (центр працює щодня з 12 до 20-ти). Для нього важливо, щоб в Центрі був порядок, щоб перебувати тут всім було затишно. Адже він з товаришами сам ремонтував це приміщення. Підбирали фарбу приємних теплих відтінків, «щоб було красиво», зауважує Сергій. А ще йому подобається, що до них постійно приходять нові люди.
«Тут життя, — каже активіст. — З’являється впевненість у завтрашньому дні. Хочеться розвиватися далі. Вчитися. Щось робити. Знаєш, що ти хочеш. Пройшло це почуття безнадії — що ти нікому не потрібен. З’явилися друзі, коло спілкування цікаве. Поїздив по Україні завдяки цьому проекту Центру адаптації. Раніше-то нічого далі свого села не бачив. Ну, хіба що на море відпочити виїжджав. А зараз є можливість поїхати по роботі в інше місто, подивитися, як працюють колеги, досвід передати. Розширюється світогляд, горизонти. Виявляється, є ще багато людей цікавих. Цікаво люди живуть… »
Контакти
Центр соціальної адаптації ветеранів АТО і їх сімей «Поруч»:
ФБ https://www.facebook.com/poruch1/
Партнерська організація Союз ветеранів АТО Донбасу
https://www.facebook.com/doncentr.ato/
Адреса: Краматорськ, вул. Марата, 1.
e-mail: svatodon@gmail.com
Телефон: 063 554 96 95
Матеріал рос.мовою можна завантажити тут: Атошник-переселенец_обратной дороги нет_RUS